На прикладі ораторії французького композитора українського походження М. Кузана досліджено творчість Т. Шевченка в музичній культурі постмодернізму. Використано інтегральний, міждисциплінарний підходи: філософське шевченкознавство, філософію музики, її семіотичний аспект та ідею етноцентризму.

Поетапно розглянуто періоди становлення й еволюції в українському музичному мистецтві кантатно-ораторіального жанру - від часів його зародження до сучасності. Досліджено естетичні та жанрово-семантичні ознаки вітчизняної кантатно-ораторіальної творчості в історичних умовах бароко-класицистських, романтично-постромантичних і модерних стильових ознак української музики XVIII - XX ст. Послідовно відтворено концепційні та стильові пріоритети українських кантат та ораторій, створених композиторами до 1991 р., у складних умовах бездержавності та жорсткого політичного диктату російської, а згодом радянської влади в культурно-мистецькому житті України.

Присвячено розробці теорії ораторії як складової загальної теорії жанрів західноєвропейської та вітчизняної культури. На ґрунті аналізу історичних шляхів розвитку ораторії сформовані уявлення про жанровий канон і жанрову картину світу, в якій втілено образ людини віри. Три дискурси - історико-культурний, теоретико-методологічний, жанрово-комунікативний (онтодіалог) -розкривають концепцію дослідження. Жанр ораторії, вийшовши з невеличких ораторій (приміщень), пізніше із-під "тіні" італійської опери, подолав складний чотирьохвіковий шлях. Нині він має багато різновидів, жанрів-супутників. Втім ораторія, балансуючи між релігійними (XVII XVIII ст.) і світськими впливами (XIX ст.), очолила один з найвищих щаблів жанрової ієрархії музичної культури в XX ст. З одного боку, вона стала найбільш затребуваним жанром "великого стилю" радянської доби, а з іншого - свідченням духовної рефлексії митців, які відродили в соціокультурних умовах XXI століття жанровий канон ораторії Ораторія постає об'єктом композиторської інтерпретації (в її зв'язках з контекстом західноєвропейської культури). Матеріалом для апробації слугували ораторії "Ієвфай" Дж. Каріссімі, "Ілія" Ф. Мендельсона, "Втрачений рай" А. Рубінштейна, "Київські фрески" І. Карабиця, "Адамів плач" А. Пярта. Як наслідок, виявлено жанровий канон ораторії, який у творчій практиці кінця ХХ - ХХІ століть отримав історичне відродження "духовно-молитовного" ядра та розмаїття композиторської інтерпретації.