Запропоновано психологічну концепцію, яка пояснює сутність смішного. Згідно з нею смішне виникає там, де для індивіда раптом відкривається відмінність між його суб'єктивним уявленням про об'єкт і самим об'єктом, причому за умови, що попередньо ця відмінність ним не рефлексувалася. За умови відсутності такої рефлексії відокремлення образу об'єкта від самого об' єкта для індивіда видається онтологічно неможливою операцією. Відтак, із суб'єктивного погляду, сутність смішного є парадоксальною. Запропонована концепція смішного грунтується на теорії, яка пояснює закономірності формування суб'єктивних уявлень. Передбачено, що суб'єктивні уявлення формуються за два етапи. На першому створюються інтуїтивні гіпотези про якості об'єкта, засновані на асоціаціях. На другому етапі здійснюються рефлексія й аналітична перевірка щодо попередніх гіпотез. Водночас така рефлексія та перевірка можуть бути не виконані або виконані не в повному обсязі. У цьому випадку суб'єктивні уявлення залишаються не лише не верифікованими, але й не проблематизованими, що призводить до суб'єктивного злиття образу об'єкта та самого об'єкта. Саме такі уявлення становлять потенційну підставу для появи смішного. Проаналізовано деякі умови, які приводять до виокремлення у свідомості індивіда суб'єктивних уявлень про об'єкт від самого об'єкта. Передусім, ідеться про прийоми, які використовуються в гуморі. Їх аналіз дає змогу продемонструвати дію тих механізмів, які приводять до появи смішного, та унаочнити ту психічну реальність, яка за ними стоїть.

Мета роботи - обгрунтувати погляд на феномен сміху як на предмет семіотичного аналізу, що обумовлює розв'язання наступних завдань: розкрити можливості застосування семіотики в сфері дослідження природи сміху; проаналізувати феномен сміху як явище культурне і природне, як знак і як ознаку; розглянути місце сміху в культурі, котра розуміється як знакова система. Теоретичний базис. Семіотичний підхід виходить з того, що людина живе в світі знаків, тому вся навколишня дійсність може трактуватися як знакова система. Базовим поняттям семіотики є поняття знака. Теоретична основа статті - розуміння культури як знаково-символічної системи. Сміх розглядається як явище, онтологічно вкорінене в людській культурі. У той же час, сміх знаходиться на межі культури. Дослідження засноване на роботах авторів, які займаються семіотикою, дослідників культури, а також дослідників сміху. Оригінальність полягає в застосуванні семіотичного методу до дослідження феномену сміху, розгляді діалектики природного і культурного, знаковості і незнаковості, що проявляється у феномені сміху. Висновки: сміх розглядається як психофізіологічний феномен (ознака) і як культурний феномен (знак). Сміх постає як емоційний прояв, фізіологічна реакція, але соціально і культурно опосередкована. У будь-якому випадку сміх вказує на емоційний або когнітивний стан людини та виступає як процес і результат інтерпретації знака, реакція на знак. Сміх є формою і засобом комунікації. Будучи природним явищем, сміх в процесі соціальної еволюції набуває знаковості, інтегрується культурою як знаковою системою, і, в той же час, зберігає зв'язок з природою. Сміх, таким чином, займає подвійне становище між природою і культурою. В феномені сміху проявляється двоїстий стан людини. Сміх розмиває межі, виявляє єдність і протиставлення природного і культурного, біологічного і соціального, душі і тіла, думки і почуття, знакай ознаки.