Описано механізми та вади німецької політики набору українських примусових робітників, спираючись здебільшого на архіви України та Німеччини. Серед усіх окупованих нацистами територій саме Україна стала основним резервуаром для набору примусових робітників та їх насильницької депортації. Понад 1,7 млн українців зазнали тяжкої долі остарбайтерів у Німеччині, а ще більшій кількості довелося виконувати каторжні роботи на окупованих територіях СРСР. Представники місцевої влади та української допоміжної поліції брали безпосередню участь в облавах для набору робочої сили, виконуючи накази окупантів. Відомство Ф. Заукеля в Берліні до останніх днів окупації продовжувало випускати розпорядження про масове вербування примусових працівників, незважаючи на те, що представники окупаційної влади в Україні (цивільне, військове, а також керівництво СС і поліції) дійшли одностайної згоди, що починаючи з кінця 1942 р. ці вимоги були непомірними й не враховували потреб окупаційного режиму в трудових ресурсах у самій Україні. Відсутність чітких узгоджених пріоритетів призвела до, на перший погляд, парадоксального висновку: німецька окупаційна влада відчула "брак людей" для вербування попри те, що сотні тисяч українських бранців було відправлено до райху.