Розглянуто проблему адаптації особистості у середовищі та наведено думки різних авторів щодо трактування даного терміну. Особливу увагу приділено підходу до вивчення процесу становлення фахівця, який полягає у виділенні та вивченні "професійних типів особистості". Показано різні моделі особистості практичного психолога та відповідний їх рівень сформованості професійно важливих якостей і властивостей, професійних умінь і навичок.

Висвітлено актуальну проблему соціальної психології - оптимізації адаптації практичного психолога професійно-технічного навчального закладу (ПТНЗ). Виявлено взаємозв'язок між соціально-психологічною адаптацією практичних психологів ПТНЗ та організацією ефективної міжособистісної взаємодії у педагогічному колективі. Даний підхід полягає у тому, що процес адаптації практичних психологів буде успішним тоді, коли педагогічні працівники ПТНЗ спільно зі спеціалістом психологічної служби будуть виявляти високий рівень активності, ініціативності, самостійності, творчості у процесі реалізації ними професійно-функціональних ролей. Розглянуто програму для педагогічних працівників та майстрів професійно-технічних навчальних закладів з проблеми "Формування готовності педагогічного колективу до ефективної взаємодії зі спеціалістами психологічної служби", яка містить декілька блоків.

Наведено результати теоретичного й експериментального дослідження соціально-психологічних чинників адаптації практичних психологів до діяльності у ПТНЗ. Проаналізовано основні підходи до вивчення феномену адаптації. Розкрито сутність поняття "соціально-психологічна адаптація практичного психолога професійно-технічного навчального закладу". Запропоновано модель соціально-психологічної адаптації практичних психологів ПТНЗ, яка відбувається за різними напрямками. Проаналізовано соціально-психологічні чинники адаптації практичних психологів і визначено критерії, що впливають на формування напрямів соціально-психологічної адаптації практичних психологів ПТНЗ. Розроблено та апробовано модель супроводу соціально-психологічної адаптації практичних психологів ПТНЗ, яка включає систему навчально-методичних та інформаційно-просвітницьких форм роботи.

Представлено результати теоретичного та емпіричного вивчення синдрому емоційного вигорання лікарів. Визначено, що синдром емоційного вигорання розвивається на фоні впливу соціально-професійних чинників в умовах пандемії, характеризується збільшенням робочого навантаження й частотою комунікації та взаємодії з пацієнтами, зумовлюється фізичними й емоційними проявами/стражданнями пацієнтів; складністю та труднощами проблем пацієнта й можливістю/неможливістю їх розв'язання; супроводжується хронічним професійним стресом, емоційним та фізичним виснаженням. Методи. Для діагностичного вивчення синдрому емоційного вигорання лікарів використано "Опитувальник вивчення рівня психічного вигорання (MBI) (К. Маслач і С. Джексон, адаптація Н. Е. Водоп'янової). Вибірка дослідження (n = 593) була такою: жінки - 71,3 %, чоловіки - 28,7 %, вік - від 29 до 63 років зі стажем роботи від 5 до 32 - 37 років. Результати. За ознаками професійної спрямованості в діагностуванні взяли участь п'ять груп лікарів: "професійно-віковий тип", "травматичний тип", "загальний тип", "інструментальний тип", "тяжкі стани". Установлено, що рівень професійного вигорання загалом серед лікарів п'яти груп нерівномірний. У трьох компонентах за рівнями мають свої особливості й відмінності. Найвищі показники має компонент "емоційне виснаження", а компоненти "деперсоналізація" та "редукція особистих досягнень" за наявних епідеміологічних умов мали дещо нижчі показники. Виявлено рівень професійного вигорання за гендерною ознакою. Як у чоловіків, так і в жінок ступінь професійного вигорання майже однаковий. Однак лікарі жіночої статі схильні до вищого ступеня вигорання, порівняно з лікарями чоловічої статі. За критеріями віку та стажу роботи лікарів результати виявилися різними за компонентами емоційного вигорання. Провідними ознаками емоційного вигорання в лікарів були відчуття емоційної виснаженості, тривога, зниження настрою, підвищення емоційного контролю, психоемоційна й особистісна напруженість. За компонентом "виснаження" в лікарів спостерігали симптоми "емоційної економії", емоційної (дозування емоцій у професійній діяльності та в сімейному оточенні, відсутність хвилювання в робочому процесі й підвищена тривожність до членів власної родини) та особистісної відстороненості (повна чи часткова втрата інтересу до позапрофесійних сфер життя, відчуття обтяження під час комунікації із суб'єктами непрофесійної сфери). Висновки: відмінності в структурі складових частин емоційного вигорання серед п'яти груп лікарів за професійною спрямованістю зумовлювалися специфікою професійної діяльності (виконання функціональних обов'язків, тривалість робочого дня, збільшення кількості звернень до лікаря, особливості пацієнтів).

Наведено загальні принципи надання психологічної допомоги безробітним. Висвітлено шляхи підвищення активності людини на ринку праці (сценарій тренінгового заняття). Досліджено діагностику прагнення до успіху в пошуках роботи у безробітних і принципи її активізації. Запропоновано тренінгову програму з формування адекватної самооцінки та корекції тривожності особистості безробітного. Увагу приділено стресу як чинник психоемоційного стану безробітних жінок. Охарактеризовано психологічну профілактику явища прокрастинації в ситуації невизначеності. Наведено психологічні рекомендації з надання допомоги внутрішньо переміщеним особам. Визначено особливості системи психологічного захисту учасників антитерористичної операції. Досліджено організацію роботи щодо профорієнтації учнівської молоді та мотивації до вибору професії.