На основі комплексного аналізу наукових праць досліджено внесок митрополита Андрея Шептицького в розвиток та збереження культурно-мистецької спадщини українського народу. Основними напрямками фінансової допомоги митрополита Шептицького були: підтримка освітніх навчальних закладів - від дошкільних - до закладів вищої освіти; допомога малозабезпеченим сім'ям та сиротам; збереження мистецької спадщини та підтримка обдарованих молодих митців; пам'яткоохоронна діяльність. Проаналізовано погляди митрополита на здійснення меценатської діяльності та способи її реалізації. Вся благочинна місія Андрея Шептицького була спрямована на отримання конкретних результатів від його роботи, які б зумовили системні зміни у культурному розвитку суспільства. Митрополит був ініціатором запровадження різних видів суспільної опіки для українського населення. Доведено, що Андрей Шептицький допомагав багатьом громадським організаціям, які підтримували матеріально незаможні верстви населення. Серед них - Марійські товариства, які діяли при церквах і допомагали бідним та незаможним людям; Крайовий комітет допомоги українському студентству, який надавав матеріальну підтримку студентам закладів середньої та вищої освіти; Товариство Вакаційних Осель - влаштовувало відпочинок дітей у заміських комплексах, зокрема в с. Миловання Товмацького повіту та в с. Кошів Коломийського повіту. Одним із першочергових завдань митрополита Андрея Шептицького було якісна освітня та виховна підготовка майбутніх священників у Львівській Духовній Семінарії. Для реалізації цього завдання митрополит часто відвідував освітній заклад, проводив бесіди з настоятелями та богословами, фінансово допомагав талановитим вихованцям отримати освіту за кордоном. Намагаючись підняти авторитет Греко-католицької церкви серед населення Галичини, митрополит Андрей Шептицький організовував конференції, реколекції, фінансував друковані видання. Важливим аспектом меценатської діяльності Андрея Шептицького була допомога дітям-сиротам. У 1915 р. з його ініціативи було засноване товариство "Захист ім. Митрополита Шептицького для сиріт у Львові", яке піклувалося про їх різнобічний розвиток та самореалізацію в майбутньому. Окремим напрямом діяльності товариства була підготовка вихователів і підвищення кваліфікації педагогічних працівників для освітньо-виховних закладів, які фінансувалися греко-католицькою церквою. Окремим вектором меценатської діяльності митрополита Шептицького було збереження мистецьких пам'яток та підготовка мистецької інтелігенції. Він підтримав заснування та сприяв діяльності Національного музею у Львові, фінансував проведення археологічних розкопок, сприяв підтримці обдарованих молодих митців, забезпечуючи їх навчання за кордоном. Серед стипендіатів митрополита Андрея Шептицького були Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Яків Струхманчук, Іван Старчук, Станіслав Ігнацій Віткевич, Микола Федюк та ін. Відомий меценат, громадсько-політичний діяч, митрополит Греко-католицької церкви зробив неоціненний внесок у розвиток української культури. Він був людиною, яка наділена надзвичайними якостями: людяністю, добротою, милосердям, цілеспрямованістю, повагою до інших.

Здійснено комплексне історіографічне дослідження розвитку вищої педагогічної освіти України в 2002-2014 рр. (на матеріалах вузів І-ІІ рівнів акредитації). Автором запропоновано і теоретично обгрунтовано періодизацію досліджуваної теми, проаналізовано науковий доробок учених щодо розвитку вищої педагогічної освіти України, зокрема вузів І-II рівнів акредитації. Виявлено і систематизовано основні групи історіографічних джерел, визначено якісний рівень їх репрезентативності. Розроблено рекомендації та окреслено подальші перспективні напрями наукових досліджень, які передбачають вивчення історії вищої освіти України XXI ст. під кутом зору тотальної історії, впливу її на всі сфери життя держави, людини, суспільства, формування ментальних рис української культури.

Розглянуто цілеспрямовану радянську політику русифікації на території України у 1970 - 1980-х рр. Висвітлено основні методи нищення української ідентичності, її зміну на радянську. Встановлено, що радянська мовна політика мала вагомий вплив на самобутність етнічних груп. Упродовж 1970 - 1980-х рр. посилюється русифікація. На основі детального аналізу наявних матеріалів з'ясовані методи й принципи мовно-культурної асиміляції. Найбільші дієвими з них були: русифікація освітньої сфери, міграційна політика, міжетнічні шлюби, ідеологічне обгрунтування спільних рис росіян, українців і білорусів, цілеспрямована робота засобів масової інформації у формуванні нового типу особистості - "радянська людина" і нової спільності - радянський народ. Актуалізовано важливість подібних досліджень на сучасному етапі. Розкрито наслідки русифікації й висвітлено ключові проблеми пов'язані зі зміною мовної ідентичності населення. Деталізовано використання всіх інструментів, які радянська влада використовувала для денаціоналізації та русифікації населення. З'ясовано, що у наслідок радянської мовної політики знизилася кількість україномовних шкіл, а в окремих містах спостерігалося їхнє зникнення. Наприкінці 1970 - початку 1980-х рр. сформовано нормативно-правову базу, яка стимулювала вивчення російської мови та перехід вчителів і викладачів до її широкого використання під час проведення занять. Перспектива кар'єрного зростання зумовлювала відмову від мовно-культурних традицій власного народу окремих категорій населення. Розкривається вплив міграцій на зміну ідентичності та процеси русифікації суспільства. Наголошено регіональні особливості реалізації мовної політики компартійним керівництвом. Висвітлено вплив преси та телебачення на радянське суспільство загалом, та свідомість населення, зокрема. На основі аналізу джерел, досліджено проблему сприйняття радянської дійсності через телебачення. Встановлено, що телебачення з кінця 1960-х рр. стало знаряддям русифікації та денаціоналізації суспільства.

Досліджено проблему розвитку архівної справи в період Української революції 1917 - 1920 рр. Розкрито політику уряду Центральної Ради спрямовану на підготовку стандарту архівної справи, визначення специфіки обліку, опису та зберігання архівних документів, відкриття перших науково-дослідних і навчальних закладів. Проаналізовано роль Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретаріату в освітніх справах на чолі з відомим істориком О. Грушевським, Державного військово-історичного архіву під керівництвом Я. Ждановича. Висвітлено діяльність уряду гетьмана П. Скоропадського, яка полягала у реалізації проекту архівної реформи започаткованої Архівно-бібліотечним відділом під керівництвом історика та архівіста В. Модзалевського. Реформа проголошувала державну власність на архівні документи та утворення Центральної установи архівної системи - Національного архіву Української держави, де б зберігалися документи загальнодержавного характеру. Для зберігання документів губернських інституцій планувалося створення губернських архівів. Розкрито внесок відомих діячів архівної справи О. Грушевського, В. Модзалевського у розбудову Української держави, збереження її культурних цінностей. Простежено становлення гетьмана П. Скоропадського як діяча архівної справи, його прагнення зберегти не лише архіви родинного фонду Скоропадських, але і діловодство військових частин, адже гетьман добре усвідомлював значення архівних документів для історії держави та самовизначення її громадян. Уряд Директорії тримав в полі зору діяльність архівних установ. Для збереження архівних матеріалів Полтавський губернський комітет по охороні пам'яток старовини, мистецтва і природи видав більше 100 "охоронних листів", які стосувалися збереження музейних колекцій та підтримки діячів літератури і мистецтва. Незважаючи на складні умови в яких розвивалася архівна справа в добу Української революції (1917 - 1920 рр.) було досягнуто значних успіхів у збереженні архівних документів як важливого джерела для вивчення історії Української держави. Значний внесок у архівне будівництво зробили відомі архівні діячі доби Української революції (1017 - 1920 рр.): В. Л. Модзалевський, О. С. Грушевський, В. В. Міяковський, О. І. Баранович, Л. Ю. Биковський, П. В. Клименко та ін.

Проаналізовано становлення та розвиток світової та національної стандартизації України. Етапами розвитку світової стандартизації є: природний розвиток стандартизації, який бере свій початок із зародження мови, писемності, мір і ваг і тривав до кінця ХIХ ст.; етап зародження стандартизації (кінець ХIХ - початок ХХ ст.); розвиток національних систем стандартизації; міжнародна співпраця в галузі стандартизації почалося в другій половині ХХ ст. і супроводжується створенням та діяльністю Міжнародної організації зі стандартизації (ISO); високий рівень стандартизації передбачав зростання стандартизації інформаційних технологій світового рівня (з 1990 р.). Розкрито основне призначення Міжнародної організації зі стандартизації ISO та Міжнародної електротехнічної комісії MEK (нині IEC), пріоритети їх розвитку. Простежено особливості розбудови національної стандартизації незалежної України, яка активізувалася із прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.93 р. № 46-93. Становлення Національної стандартизації України відбувалося в контексті світових тенденцій, але мало свої особливості пов'язані з періодом переходу до індустріального суспільства, який супроводжувався економічною нестабільністю. Виокремлено органи державної служби стандартизації України: Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України); Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт), Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів (Держспоживінспекцію України), "Український науково-навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості (ДП "УкрНДНЦ"), ДНДІ "Система", Український науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ), технічні комітети, які здійснюють реалізацію державної політики в сфері стандартизації, єдності вимірювань, сертифікації та державного контролю, представляють інтереси України в міжнародних організаціях. Правове технічне регулювання стандартизації та сертифікації в Україні закріплено в Законах України: "Про стандартизацію і сертифікацію" (1993 р.), "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" (1993 р.), "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" (1993 р.). "Про стандартизацію" (2001), "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності" (2005); декретах та постановах Уряду України: "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" (1993), "Про заходи щодо поетапного впровадження в Україні вимог Директив Європейського Союзу, санітарні, екологічні, ветеринарні, фінансові норми та міжнародні та європейські стандарти" (1997), "Державна програма стандартизації на 2006-2010 роки" (2006 р.), "Питання Ради стандартизації та технічного регулювання" (2006 р.), а також указах Президента України: "Про вдосконалення державного контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення" (1999 р.) та ін.

Досліджено проблему впровадження систем електронного документообігу для ефективної роботи інформаційних відділів державних установ. Сучасний електронний документообіг включає в себе використання передових технологій та інструментів для автоматизації та оптимізації процесу обробки документів. Основними складовими процесу електронного документообігу є: створення документів, яке може бути виконано за допомогою текстових процесорів, електронних таблиць, презентаційних програм, спеціалізованих програм. Збереження електронних документів є важливим для безпеки та доступності інформації завдяки здійсненню резервного копіювання, яке включає регулярне створення копій даних і зберігання їх на різних носіях, таких як зовнішні жорсткі диски, хмарні сховища або інші засоби зберігання. Розкрито сучасні системи електронного документообігу, які використовуються в державних установах: Атлас ДОК, Мегаполіс, ДОК ПРОФ, АСКОД, FossDoc, що супроводжують всі цикли життєдіяльності документа: від створення до забезпечення архівного зберігання. Ці системи дозволяють ефективно управляти документами, забезпечують контроль їхнього обслуговування і сприяють забезпеченню прозорості та ефективності роботи державних установ. Впровадження систем електронного документообігу в роботу інформаційних відділів державних установ має такі переваги: ефективність та швидкість передачі документів, контроль роботи з документами, зменшення витрат на канцелярські товари та передачу документів, єдину базу, ефективну систему пошуку. До недоліків електронного документообігу можна віднести: витрати на технічне обладнання та його підтримку, забезпечення конфіденційності, цілісності та доступності інформації, небажання працівників переходити на нові технології. Основними складовими системи електронного документообігу в Україні є кваліфікований електронний підпис (КЕП), електронні документи та електронний обмін, системи управління документами (СУД), інформаційні бази та реєстри, електронний архів. Кваліфікований електронний підпис використовується при підписанні будь-яких електронних документів, сприяє організації електронного документообігу. Визначено нормативно-правову базу електронного документообігу в Україні, яка включає ряд законодавчих актів, які регулюють використання електронних документів, електронний підпис та інші аспекти електронного документообігу. Державне регулювання електронного документообігу спрямоване на впровадження єдиної державної політики щодо електронного документообігу; захист прав та інтересів суб'єктів електронного документообігу; нормативно-правове регулювання технології обробки, створення, передачі, збереження, використання та знищення електронних документів. Досліджено етапи переходу від паперового до електронного документообігу: початковий етап, який характеризується запровадженням автоматизованої системи документообігу (АСД), що включає первинну обробку документа, створення електронної реєстраційної картки документа; розширений етап - під час якого відбувається створення образу електронного документообігу; розвинутий етап - запровадження електронного документообігу.