Досліджено форми правління в державах Центральної Європи. На підставі аналізу наукових здобутків вітчизняної та зарубіжної правової науки розкрито поняття форми правління сучасної держави в контексті розширення його обсягу. Запропоновано власне бачення поняття форми правління через включення до нього елементів взаємодії національних та наднаціональних владних інститутів. Проаналізовано існуючу форму правління в державах Центральної Європи - членах ЄС та в Україні. Враховано конституційні реформи, спрямовані на удосконалення форми правління в державах регіону в 2000-х рр., що дозволяє виявити відповідні тенденції та закономірності. Моделі організації влади розкрито за видами функціонуючих форм правління: змішана республіка (Польща, Україна), парламентська республіка (Чехія, Словаччина, Угорщина). Обгрунтовано підхід, за якого одним із основних чинників модернізації форми правління в державах регіону виступала інтеграція до ЄС. Висвітлено основні напрями модернізації форм правління в державах Центральної Європи, зокрема, підвищення легітимації основних владних інститутів, удосконалення механізму стримувань і противаг, посилення незалежної судової влади.

Розкрито ступінь конкретизації конституційних цінностей і принципів у діяльності державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, засади їх взаємодії та проблеми пільг і преференцій у публічному урядуванні. Обгрунтовано, що, згідно з принципом законності як складової верховенства права, питання діяльності органів публічної влади мають бути достатньою мірою врегульовані, оскільки рамкове регулювання їx діяльності призводить до надмірно широкої свободи розсуду, що є джерелом свавілля. Проаналізовано збалансованість інтересів у процесі забезпечення прав людини. Приділено увагу природі публічного урядування на локальному рівні влади. Охарактеризно місцеве самоврядування як різновид публічної влади та напрями його реформування у світлі забезпечення самодостатності та наближеності до жителів територіальних громад.

Розкрито міжнародно-правовий, релігійний та філософський аспекти права на цілісність особи крізь призму здійснення клонування. Акцентовано увагу на тому, що замість створення нової особи шляхом змішування генетичного матеріалу двох різних батьків, клонування надає змогу створити нову людину з генетичним матеріалом лише одного з батьків. Така реконфігурація розмноження викликає безліч аргументів проти клонування людини. Досліджуючи релігійний аспект здійснення клонування та права на цілісність особи, звернуто увагу на те, що релігія загалом негативно ставиться як до перспективи клонування людини, так і до порушення цілісності особи. Це можна пояснити зокрема тим, що людина є унікальною істотою, до створення якої причетний Бог, а можливість клонування людини може призвести до свого роду десакралізації людини, оскільки неможливо клонувати душу людини. Визначено, що категоричний імператив І. Канта яскраво виражається у забороні клонування людини, що пов'язано зокрема з тим, що не можна ставити під загрозу цілісність особи заради проведення експериментів заради вигоди майбутніх поколінь. Ж. Бодрійяр у свою чергу розглядав клонування як можливість втрати людської цілісності. У межах дослідження міжнародно-правового регулювання клонування та права на цілісність особи розглянуто як регіональні доктрини, так і універсальні. До числа регіональних віднесено Американську конвенцію про права людини та Хартію основних прав Європейського Союзу. До числа універсальних - Конвенцію про біомедицину та права людини, а також Додатковий протокол до Конвенції, Барселонську декларацію про основні етичні принципи біоетики та біоправа, Загальну декларацію ЮНЕСКО про біоетику та права людини та інші. Аналіз цих міжнародних актів надає змогу стверджувати, що на міжнародному рівні визнається право на цілісність особи серед числа пріоритетних прав людини, зокрема тоді, коли йде мова про застосування досягнень сучасної медицини та біології. Визначено, що право на цілісність особи характеризується як право на поводження з особою гуманно, зберігаючи при цьому її психічну та фізичну цілісність, що означає, що будь-яка особа має право не зазнавати фізичного чи психічного впливу з боку держави чи інших осіб.

Розглянуто теоретико-правові засади прав людини четвертого покоління. Проаналізовано механізм адміністративно-правового регулювання прав людини четвертого покоління у системі охорони здоров'я, висвітлено його структуру. Досліджено характер і класифіковано правовідносини у сфері забезпечення "медичного виміру" прав людини четвертого покоління. Розглянуто нормативно-правову складову механізму крізь призму класичних і спеціалізованих норм права. Розкрито питання гарантій реалізації прав людини четвертого покоління у системі охорони здоров'я, при цьому основну увагу акцентовано на інституційних гарантіях. На підставі проведеного дослідження сформульовано пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства.

Наведені матеріали підготовлено на основі законодавства України про охорону здоров'я та практики його застосування. Висвітлено такі питання, як: загальні положення медичного права; медичні правовідносини; медична реформа в Україні; правове регулювання фармацевтичної діяльності; договір про надання медичних послуг; правове регулювання трансплантації анатомічних матеріалів людини; донорство крові та її компонентів; інформаційні інноваційні технології у сфері медичного обслуговування; добровільна інформована згода пацієнта; лікарська таємниця; правове регламентування виникнення та припинення життя в контексті здійснення медичного обслуговування; правове регулювання допоміжних репродуктивних технологій і сурогатного материнства; правове регулювання відносин щодо створення та використання біобанків в Україні та ЄС; медичні експертизи; правове регулювання надання психіатричної допомоги; правове регулювання проведення медичних досліджень; дефекти надання медичної допомоги; ятрогенна патологія та її медико-правове значення; медичне страхування; захист прав суб'єктів медичних правовідносин, інших учасників, законних представників, членів сім'ї; юридична відповідальність у сфері охорони здоров'я; міжнародне співробітництво у сфері охорони здоров'я.

Досліджено правове регулювання здійснення репродуктивних прав людини, на основі якої розроблено рекомендації, спрямовані на удосконалення їх адміністративно-правового забезпечення. Встановлено, що здійснення репродуктивних прав відбувається на правових засадах, до яких як правило відносять: загальні (розумність, справедливість, законність, добросовісність, дотримання прав людини та автономія волі) та спеціальні (обгрунтованість, своєчасність, доцільність, належна якість медичної допомоги, взаємозалежність репродуктивних прав). Аналіз вітчизняних і зарубіжних підходів надав змогу зробити висновок, що допоміжними репродуктивними технологіями є: внутрішньо-маткові інсемінації (ВМІ), екстракорпоральні ("штучні") запліднення in vitro, ICSI, інвазивний спосіб здобуття сперматозоїдів (ТESA, TESE та PESA), донорство сперми та ооцитів. Із вказаних ДРТ найбільше обмежень щодо застосування сурогатного материнства. На основі аналізу зарубіжного досвіду виокремлено такі підходи до нормативно-правового регулювання здійснення репродуктивних прав: обмежувальний підхід (наприклад, в Австрії); підхід, за якого обмежується здійснення окремих репродуктивних технологій (значна частина європейських держав); ліберальний підхід (наприклад, у Бельгії). Проведене дослідження надало змогу дійти низки висновків у сфері нормативно-правових засад забезпечення репродуктивних прав людини і запропонувати ряд рекомендацій щодо удосконалення їх адміністративно-правового регулювання. Зокрема, обгрунтовано, що необхідно прийняти окремий законодавчий акт, який би врегулював здійснення людиною репродуктивних прав, у тому числі чітко визначив: поняття та зміст репродуктивних прав, суб'єктів репродуктивно-правових відносин, види репродуктивних технологій та порядок їх застосування, способи захисту репродуктивних прав, повноваження державних органів щодо контролю та нагляду у сфері забезпечення умов для здійснення людиною репродуктивних прав.

Розкрито проблемні аспекти правового регулювання евтаназії в зарубіжних державах та перспективи його впровадження в Україні. Висвітлено право на смерть як правову категорію, історію виникнення та розвитку евтаназії. Розглянуто поняття, особливості та види евтаназії, порядок їх здійснення та правові наслідки, розкрито сутність права на евтаназію у практиці ЄСПЛ, особливості застосування евтаназії в зарубіжних державах, а також перспективи легалізації евтаназії та асистованого самогубства в Україні. Наведено кримінально-правову оцінку умисного позбавлення життя на прохання потерпілої особи.

Увагу присвячено дослідженню проблемних аспектів трансплантації анатомічних матеріалів людині, репродуктивних прав, клонування й евтаназії. Завдяки застосуванню порівняльно-правового методу проаналізовано особливості прав четвертого покоління у сфері охорони здоров'я у зарубіжних державах та в Україні. Розкрито роль Кабінету Міністрів України та Міністерства охорони здоров'я України у сфері надання медичної допомоги із застосуванням трансплантації. Визначено основні тенденції щодо правового регулювання здійснення репродуктивних прав, клонування та цілісності особи, а також евтаназії та питання закінчення життя. Досліджено нормативні й інституційні напрями розвитку правового регулювання прав четвертого покоління у сфері охорони здоров'я.