Розглянуто зміни в семантичній структурі і аксіологічній значущості концепту "простоти" болгарського народу в двох значимих для болгарської культури творах - "історії слов'яноболгарській", написаній ідеологом болгарського національного Відродження Паїсієм Хилендарським, і "Бай Ганьо. Неймовірні оповідання про одного сучасного болгарина" Алеко Константинова - твір, написаний у кінці передмодерної літературної епохи. Аналіз показує, що обидва твори вступають в міжтекстовий діалог. "Історія слов'яноболгарськa" переосмислює і нейтралізує негативні коннотації, що містяться у визначенні "простоти" по відношенню до етноніма "болгарин", а твір А. Константинова їх повертає, доповнюючи його семантику. Таким чином, "Бай Ганьо" у болгарській культурі підриває ідеологію Відродження, знищує аксіологічний пріоритет "простого народу", підтриманий ідеологами національного Відродження, він повертає болгарина в допаїсіївську епоху самозречення і поклоніння чужому.