Розглянуто історію становлення й утвердження наукових засад українознавства. Висвітлено роль В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Грушевського у процесах формування парадигми українознавчої думки, наукового обгрунтування знань про Україну й українців як самобутньої, незалежної, соборної нації. Наведено інформацію про українознавчі наукові осередки й інституції, їх друковані органи. Проаналізовано причини та наслідки згортання українознавчих студій у радянській Україні.

Рассмотрена история становления и развития научных основ украиноведения. Освещена роль В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Грушевского в процессах формирования парадигмы украиноведческой мысли, обосновании знаний об Украине и украинцах как самобытной, независимой, соборной нации. Приведена информация об украиноведческих центрах и институциях, их печатных органах. Проанализированы причины и последствия сворачивания украиноведческих студий в советской Украине.

Розглянуто принципи, шляхи та засоби адаптації вищої освіти України до європейської системи. Висвітлено організаційні та методологічні засади наукового дослідження, охарактеризовано такі види студентських наукових робіт, як реферат, есе, колективне дослідження, курсова, бакалаврська, дипломна роботи. Наведено рекомендації та вимоги до оформлення дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата наук.

Рассмотрены принципы, пути и средства адаптации высшего образования Украины к европейской системе. Освещены организационные и методологические основы научного исследования, охарактеризованы такие виды студенческих научных работ, как реферат, эссе, коллективное исследование, курсовая, бакалаврская, дипломная работы. Приведены рекомендации и требования к оформлению диссертаций на получение ученой степени кандидата наук.

Досліджено процес становлення та розвитку наукових засад українознавства, розкрито їх сутність і значення в процесі інституціалізації комплексної системи знань про Україну та українців. Проаналізовано концептуальні підходи засновників наукового українознавства щодо визначення завдань і функцій наукової дисципліни. Висвітлено питання організаційного розвитку українознавства, становлення його освітніх і дослідницьких інституцій. Виокремлено українознавчий компонент у структурі всієї науки, висвітлено внесок у його збагачення учених Харківського, Київського, Одеського, Львівського та Чернівецького університетів, наукових товариств. Реконструйовано специфіку розгортання українознавчих студій в УСРР, на території Західної України та в еміграції, проаналізовано якісні зміни у формах і змісті наукових досліджень у період українського державотворення 1917 - 1920 рр. Розглянуто процес радянізації українознавства у контексті політики "українізації", активізації та заборони наукових досліджень за умов утвердження тоталітарного режиму та проведення антиукраїнських репресій. Узагальнено історичний досвід розвитку українознавста та розроблено пропозиції щодо подальшого розвитку українознавчих досліджень і підвищення їх ролі на сучасному етапі.

Розглянуто сучасні підходи до сутності культури, її типології та розвитку. Розкрито закономірності та характерні ознаки української культури як цілісної системи, висвітлено її історію від давніх часів до сучасності в контексті європейської культурологічної традиції. Розглянуто питання знаково-семіотичної природи української культури, механізмів соціокультурної динаміки, модернізаційних і постмодернізаційних процесів в Україні. Обгрунтовано характерні риси української культури на сучасному етапі розвитку суспільства.

З’ясовано ментальні основи українського народу, відображені в українознавчих студіях другої половини XX – початку XXI ст. Висвітлено риси, властиві українцям, зумовлені гео- та соціопсихічними, а також культуроморфними чинниками. Реконструйовано ментальні нашарування у контексті впливу різних факторів та визначено шляхи катарсису, які можна представити як конструювання державної політики консолідації регіонів, розробку НАН України програми інтеграції, просування українознавчого продукту на ринок послуг, формування інформаційно-комунікаційного простору (за формою). Відзначено змістове наповнення цього процесу, спрямованого на відновлення та очищення ментальної суті українця, реабілітацію власної культури, джерела якого лежать в оригінальній творчій землеробській свідомості. Зазначено, що ядром трансформації складових українського буття є українознавство як філософія державної політики, яка забезпечить повноцінне функціонування української мови, що має стати внутрішньою потребою населення.

Розкрито значення українознавства для сучасної вищої освіти, його співмірність з українською національною ідеєю, утвердженням інтелектуальної самостійності, історичною пам'яттю, духовністю. Підкреслено, що в Україні з розвитком українознавства розвивалася і українська національна ідея. Простежено нелегкий шлях України до інтелектуальної самостійності. Висвітлено досвід Тернопільського національного економічного університету, де викладаються дисципліни українознавчого циклу, працює науковий гурток, проводяться екскурсії, виконуються науково-дослідні роботи студентів про календарні свята, звичаї та обряди, українську народну символіку тощо.

Зосереджено увагу на надзвичайно розгалуженій мережі різнопрофільної україномовної періодики США, що є не тільки своєрідним виразником і презентатором українства за океаном, а й умовою становлення національної спільноти, самоствердження українців. Зауважено, що досліджувані матеріали підкреслюють важливі проблеми українців як етнічної групи на американському континенті, зв'язки з історичною батьківщиною та українцями в інших країнах, дають надзвичайно цінний матеріал щодо історії української еміграції, її національно-культурного життя. Зазначено, що узагальнений досвід щодо збереження своєї національної ідентичності українською діаспорою в полікультурному й іншомовному середовищі США, презентований через її україномовну періодику, може стати важливим та корисним і для самої України, зокрема для формування світогляду прийдешнього покоління. Увагу приділено питанням диференціювання культурної самопрезентації української діаспори США, проблемам українського шкільництва на шпальтах українських часописів, ролі періодики у популяризації української мови, виховній місії українознавчих шкіл.

Мета роботи - дослідження узагальнює структуру управлінської комунікації періоду ранньофеодальної держави Київська Русь як особливий вид соціальних комунікацій; виявляє типові риси в системі управлінських комунікацій культурних традицій народів, що перебували у безпосередній взаємодії; аналізуються історично сформовані риси управлінських комунікацій з метою встановлення причинно-наслідкових зв'язків якісного функціонування держави Київська Русь. Методологія дослідження полягає у застосуванні загальнонаукових методів дослідження (опис, порівняння, аналогія, аналіз та ін.), а також передбачає застосування порівняльно-історичного методу, історично типологічного, історично хронологічного. Наукова новизна роботи полягає у дослідженні поєднання культурних традицій агентів взаємовпливу в політичній системі управлінських комунікацій Київської Русі, як ефективної комунікаційної мережі, що зумовила тривалий розвиток середньовічної держави в умовах поліцентричності та територіальної розгалуженості. Розглянуто основні складові управлінсько-комунікативної моделі державного управління в Київській Русі як поєднання різних культурних традицій воїнів-варягів та автохтонів слов'ян. Окреслено умови застосування та якісні наслідки використання комунікативної системи для централізації держави й ефективного її розвитку упродовж тривалого періоду. Зосереджено увагу на історичній складовій політичних інституцій, які увійшли до управлінської моделі комунікацій Київської Русі. Висновки: управлінсько-комунікативна мережа Київської Русі сформувала симбіоз двох управлінських культур слов'янської та норманської правлячих традицій. Взаємопроникнення культур і стабільний еволюційний розвиток комунікаційної мережі сприяли якісному існуванню держави упродовж тривалого періоду.

Розкрито постать Йосифа Сліпого як богослова у світовому контексті. Розглянуто його наукову спадщину та педагогічні ідеї. Висвітлено історико-культурні аспекти діяльності Патріарха, присвячені переслідуваній УГКЦ. Акцентовано на витоках і сьогоденні співпраці церкви, освіти та суспільства.