Досліджено прийоми пародіювання в сатиричних музичних творах українських і російських композиторів ХІХ - ХХІ ст. Твори Г. Банщикова, В. Гавриліна, М. Лисенка, М. Мусоргського, І. Соневицького, А. Холмінова, Д. Шостаковича, Р. Щедріна, А. Бондаренка розглянуто в контексті актуальної для сучасної естетичної, культуро- та музикознавчої думки проблеми втілення в музичному мистецтві естетичної категорії комічне через прийоми пародіювання. Вивчення музичного матеріалу проводиться у фоні виявлення специфіки прийомів пародіювання в конкретних музичних творах. Серія музикознавчих аналізів надає підстави для висновків про те, що роль прийомів музичного пародіювання дуже важлива для окреслення сатиричних персонажів і ситуацій, для дискредитації їх несправжньої значущості та виявлення їх справжньої суті, а також для драматургічного розвитку наскрізних сатиричних образів або цілих сцен.

Комплексно досліджено різноманітні аспекти розвитку української музичної культури в контексті світових полівекторних тенденцій. Тісний музичний зв'язок України зі світом розкрито на прикладі творчості українських композиторів і виконавців, визнананих світовою спільнотою, теоретичних музикознавчих розробок, фестивального руху, діяльності провідних мистецьких інституцій країни. Проаналізовано інтермедіальність творчості Богдана Лепкого в контексті українсько-польських культурних зв'язків. Розглянуто жанр фортепіанної транскрипції у європейській музиці та внесок у нього українських піаністів XX - початку XXI століття. Увагу приділено виконавському, науковому, педагогічному дискурсам австралійсько-канадського бандуриста Віктора Мішалова.

Представлено відомості про життя і творчість знаних українських музикантів, а також оперних режисерів, балетмейстерів, музикознавців і етномузикологів, які репрезентують українську музичну культуру в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки, а також в Австралії. Зазначено, що мова йде як про представників західної діаспори – вихідців з України або їхніх нащадків, які постійно мешкали поза рідними теренами, але не втратили зв’язку з історичною батьківщиною, так і про українських музичних діячів, які певний час жили і працювали в країнах Заходу. Розраховано на науковців, викладачів і студентів мистецьких навчальних закладів, засоби масової інформації та широке коло шанувальників української музичної культури.

У дослідженні під кутом зору новітніх напрацювань сучасного музикознавства висвітлено складне і багато в чому трагічне десятиліття в історії української музичної культури ХХ ст. – 1930 роки. Розділи колективної монографії згруповано у три блоки, які вміщують унікальні матеріали про композиторську творчість з погляду становлення ії жанрової системи, про здобутки і втрати у побутуванні музично-сценічних жанрів, а також культуротворчі процеси в українській музиці цього періоду у зв'язку із суспільними обставинами. Зазначено, що 1930-ті роки увійшли в історію української культури як одна з найтрагічніших її сторінок. Тоді штучно, волюнтаристськими засобами "згори" було перервано процеси, що визначили сутність попереднього періоду її еволюції, розкрили вітчизняну культурну спадщину як невіддільну складову світового культурного контексту. Було вилучено з обігу науки, мистецтва окремі галузі, величезна кількість конкретних явищ, концепції та теорії, а носії відповідних художніх і наукових ідей стали жертвами репресій, багатьох із них було позбавлено життя. Наголошено, що водночас 1930-і роки є одним із найскладніших для осмислення і дотепер малодосліджених об’єктивно періодів історії національної культури. У той час певною мірою імпліцитно, у специфічних формах, позначених нерозривністю деструктивних і конструктивних тенденцій, сформовано процеси, без яких неможливим був би ренесанс 1960-х років. Адже для досягнення наукою або мистецтвом певних вагомих результатів мають визріти як каузальні, так і іманентні умови. Виокремлено низку високих, світового рівня злетів української художньої творчості в трагічних 1930-х роках.