На підставі картотеки політичної метафорики за матеріалами преси України 1995 - 2002 рр. розглянуто суть семантичних інновацій у мові української політики, а також особливості політичного мислення у період становлення держави. Наведено метафоричні трансформації у сферах побуту, будівництва, транспорту, гри, спорту, війни, мистецтва, релігії, кримінального світу, освіти, науки, географії, тваринного та рослинного світу.

На основе картотеки политической метафорики по материалам прессы Украины 1995 - 2002 гг. рассмотрены сущность семантических инноваций в языке украинской политики, а также особенности политического мышления в период становления государства. Приведены метафорические трансформации в сферах быта, строительства, транспорта, игры, спорта, войны, искусства, религии, уголовного мира, образования, науки, географии, животного и растительного мира.

Проаналізовано особливості використання метафори у сучасному українському політичному дискурсі друкованих мас-медіа. Розглянуто її комунікативний, когнітивний і структурно-морфологічний аспекти. Здійснено аналіз окремих метафор як конструктивних та деструктивних компонентів дискурсу на комунікативному рівні, на когнітивному - виокремлено основні семантичні типи метафори та зроблено висновок про нові тенденції у формуванні мовної картини світу, а на структурно-морфологічному рівні виявлено вплив морфологічної належності сигніфіката метафоричного компонента тексту на стійкість оцінки політичного явища або особистості. Встановлено особливості політичної метафори як окремого типу транспонованих висловів і з'ясовано її роль в індивідувальному мовленні журналістів.

Розглянуто терміни "журналістська риторика", "риторика ЗМІ", "медіа-риторика", окреслено поняття, які вони позначають. З'ясовано спільне та відмінне в семантиці цих терміноодиниць. Враховано досвід використання таких термінів українськими, польськими та російськими науковцями.

Проаналізовано формули звертання, які використовували у своїх промовах західноукраїнські політики та громадські діячі кінця XIX ст. Виокремлено власне етикетні та цільові звертання. Наголошено на функціональних особливостях звертань різних груп.

Досліджено способи оцінювання в медіа-текстах на мистецьку тематику. Оцінку розглянуто як механізм, що скеровує реципієнта за шкалою "добре-погано", значною мірою визначаючи ставлення реципієнта до мистецьких об'єктів, явищ і процесів. Засобами безпосередньої оцінки є слова, позитивне чи негативне значення яких закріплене в мовленні; безпосередня оцінка також має бути мотивована емоційно. Для опосередкованого оцінювання важливими є не лише мовні засоби вираження; журналісти переносять у текст готову оцінку, яка базується на відомих фактах чи досвіді інших осіб. В аналізованих текстах виявлено невелику кількість негативних оцінок, всі вони є безпосередніми; водночас позитивні оцінки переважно є опосередкованими.

Досліджено можливості прямої мови у відтворенні усного мовлення в друкованому медіатексті. Пряма мова і слова автора, які її супроводжують, сприяють наближенню реципієнта тексту до безпосередньої ситуації усної комунікації. Пряма мова передає зміст повідомлення; відтворює характер та емоційний стан мовця; лексичні та синтаксичні особливості його мовлення. Слова автора можуть констатувати сам факт мовлення; маркувати репліку як питання чи відповідь, початок, продовження чи доповнення розмови; називати ширшу комунікативну мету мовлення; вказувати на характер уведення репліки в діалог; називати емоцію; описувати міміку чи жестикуляцію мовця; зазначати спосіб мовлення, тон і гучність голосу; описувати дії мовця; подавати оцінку змісту мовлення. Пряма мова робить друкований медіатекст живим, динамічним, поліфонічним.

Розглянуто актуальну тему відображення у сучасному інтернет-дискурсі одного з морально-етичних концептів - концепту "гідність". Зосереджено увагу на впливогенному потенціалі медіа та здатності медіа-дискурсу формувати ментальні концепти мовної картини світу реципієнтів. Часова детермінованість медіа-комунікації визначає можливість фіксувати особливості вербального наповнення концептів у конкретному часовому проміжку і внаслідок цього здійснювати діахронічний компаративний аналіз. Виявлено атрибутивну сполучуваність концепту "гідність" і визначено різновиди гідності залежно від обсягу та змісту, вкладеного в поняття (буттєва, моральна та суспільна гідність), а також від групи суб'єктів, яким притаманна гідність як морально-етична цінність. Виокремлено такі різновиди гідності: гідність людини як самодостатньої цінності; гідність людини як представника певної групи, яка, з погляду мовця, в Україні не має змоги сповна реалізувати свої права; гідність людини як представника нації; гідність нації та держави; гідність конкретної особи; гідність праці як однієї зі сфер людського життя. Фрагменти дискурсу, у яких йдеться про гідність одіозних в українському політичному середовищі особистостей, демонструють зіставлення одночасно двох трактувань гідності - буттєвого (з акцентом на правовому контексті) та морального; атрибутивне словосполучення з назвами таких осіб має ознаки оксиморону. Різновид гідності, пов'язаний із суб'єктом - представником групи, права якої, на думку мовця, потенційно не можуть бути повною мірою реалізовані, виявляє невідповідність між буттєвим трактуванням гідності та її правовим втіленням.

Мова засобів масової інформації найоперативніше реагує на зміни в суспільних відносинах, саме в медіатекстах з'являються слова, що називають нові реалії, надають їм оцінку. Медіа не тільки відображають, але й пропагують нові соціокультурні моделі поведінки, стають рушіями змін у сприйнятті та трактуванні певних суспільних явищ. Одним із важливих викликів останнього часу стало використання фемінітивів - іменників жіночого роду на позначення професій і посад жінок. Українські медіа не тільки вводили фемінітиви в тексти, а й активно публікували матеріали на цю тему. Більшість медіапублікацій позитивно трактує використання таких іменників. Ключовим аргументом є потреба зробити жінку видимою, мову - гендерно чутливою. Такі слова не нові для української лексики, їх фіксує і словник Б. Грінченка (1907 - 1909), і " Словник української мови" в 11 томах (1970 - 1980); деякі з них раніше використовували тільки в розмовному стилі, інші, як, наприклад, студент/студентка, не мали стилістичних обмежень. Водночас, як засвідчують публікації, жінки-респондентки здебільшого не переймаються цією проблемою і не відчувають дискомфорту від того, що їх називають іменниками-універсалізмами чоловічого роду; навпаки, дискримінаційними часто вважають саме іменники жіночого роду. Аргументами проти фемінітивів було те, що в мові вже закріплено інші значення деяких новоутворених іменників жіночого роду, і те, що бінарна система, яка утворюється внаслідок використання фемінітивів, ігнорує альтернативні визначення гендеру. Практика використання фемінітивів у мові ЗМІ спричинила активну суспільну дискусію, що надало підстави внести зміни до українського правопису 22 травня 2019 р. Нова норма регламентує способи творення фемінітивів, але не зобов'язує їх використовувати, якщо мовець не відчуває у цьому потреби або не сприймає того чи іншого слова на фонетичному чи конотативному рівні. Засоби масової інформації і надалі впливатимуть на те, які слова витримають випробування часом і як трактуватимуть їх у різних середовищах мовців.

Систематизовано та проаналізовано маловивчені, невивчені розділи, проблеми українського мовознавства в наукових працях професора Львівського національного університету ім. І. Франка, академіка вищої школи України О. Сербенської, фундатора львівської школи мас-медійних лінгвістів, унікального, універсального мовознавця, дослідника більшості традиційних і новітніх розділів мовознавства: термінознавства, лексикографії, культури української мови, усного, теле-, радіомовлення журналістів, журналістської мовотворчості, екології української мови та ін. Визначено новизну, теоретичне, практичне, методичне значення внеску професора О. Сербенської в українське мовознавство, накреслено нові шляхи досліджень її наукових праць.

У сучасних Інтернет-ЗМІ до називної, інформаційної, апеляційної, рекламної функцій заголовка долучається функція пошуку; часто заголовок виявляється єдиним прочитаним елементом публікації. Заголовки новин створюють своєрідну медійну картину світу. Частина заголовків в Інтернет-медіа належить до суто інформаційних, котрі максимально відтворюють зміст новини. "Частково інформаційні" заголовки надають неповні відомості, а тому можуть спотворено відображати дійсність. Заохочувальні, інтригувальні заголовки спонукають прочитати текст. Досить рідко трапляється інтелектуальний різновид рекламно-інтригувального заголовка, побудований на асоціаціях з образами літератури, науки, мистецтва, на використанні фразеологізмів, антонімів, паронімів тощо. Такий заголовок вимагає певного рівня знань і від реципієнта. Прагнення до сенсаційності, бажання зацікавити реципієнта зумовлюють інші тендеції, котрі часто виходять поза межі журналістських стандартів. Заголовок може не відображати змісту журналістського твору, а також перекручувати факти. Поширеними в деяких Інтернет-ЗМІ є клікбейти - заголовки, котрі змушують користувача натиснути на них. У них застосовано маніпуляції з кількістю; використано слова з можливістю подвійного тлумачення; надано негативну інформацію про меншість, тоді як позитивна інформація про більшість наведена в самому тексті; сформульовано запитання, на яке публікація надає заперечну відповідь. До спотворення інформації в заголовках призводить низька мовна та професійна компетентність авторів. Сьогодні є все більше підстав вважати заголовок самостійним твором, оскільки нерідко реципієнт читає лише його. Однак у сучасних заголовках щораз менше власне літературної та мовної творчості, майстерного використання лексики та фразеології. На перший план виходить інформативність заголовка, але інформація часто є недостовірною, свідомо чи несвідомо викривленою, що може зумовити порушення етичних норм і деформації у відтворенні дійсності.

Сучасні засоби масової інформації значною мірою впливають на сприйняття представників тих чи інших соціальних груп. Стандарти журналістики вимагають дотримуватися принципу мовної толерантності, уникати слів і висловів, які сприяють формуванню негативних стереотипів. У цьому контексті актуальним є дослідження використаних у медіа назв осіб за віком. Цей аспект вивчення мовної толерантності не перебуває у фокусі особливих зацікавлень дослідників, зокрема, з огляду на глибоку закоріненість у повсякденне слововживання в різних сферах назв із пейоративними семами, через що мовці не задумуються про значення тих чи інших лексем. Наслідком цього є формування негативного, певної мірою дискримінаційного стереотипу старшої людини. Дослідження виявило, що для називання осіб старшого віку в українських медіа використовують словосполучення "людина похилого віку", "стара людина", "старша людина", "літня людина", "бабуся і дідусь", "людина поважного віку", "людина третього віку", "пенсіонер", "довгожитель", натомість в аналізованих текстах не виявлено слова "сеньйор". Окреслюючи осіб тої самої вікової категорії, ці слова, однак, по-різному їх маркують, зокрема словосполучення "людина похилого віку", яке є офіційним терміном, має негативні конотації і, відповідно, формує образ старшої особи як пасивного члена суспільства. Водночас потрібно зауважити, що медіа прагнуть уникати цього словосполучення, що не завжди можливо зробити, з огляду на його офіційний статус. Для називання необхідно обирати слова та словосполучення, що мають позитивне забарвлення або є нейтральними, вказують на досвід старшої людини, повагу та пошану до неї. Наслідком послідовного дотримання засад мовної толерантності може стати переосмислення офіційної термінології, пов'язаної з віком людини, руйнування негативного стереотипу старшої людини як особи пасивної, хворої, нездатної до руху вперед, для якої все найкраще залишилося в минулому. Формуючи образ людини у віці понад 60 років як соціально активної особистості, медіа сприятимуть не тільки змінам у громадській думці, а й новому усвідомленню літніми людьми свого способу життя і своїх можливостей.