Досліджено тенденцію раціоналізації політичної поведінки в умовах формування демократичного суспільства, зокрема визначенням її сутності, специфіки, напрацюванням критеріїв типологізації. Уточнено загальну ієрархію політологічних категорій, що описують різні аспекти людських дій у сфері політичного ("політична активність", "політична діяльність", "політична поведінка", "політична участь") у вигляді "мотрійкової" матриці. Посилено змістовну інтерпретацію таких проявів політичної поведінки, як абсентеїзм, популізм, лобізм, персоналізація із виокремленням в кожній з них раціональних та ірраціональних складових. Конкретизовано розуміння сутності демократичного транзиту, завдяки чому демократизація, як перехід від тоталітарних, авторитарних політичних систем до демократичних, постає не незворотнім процесом з гарантованим напередвизначеним результатом, а постійним пошуком міри співвіднесення абстрактного демократичного зразка з політичними, цивілізаційними, етнічними, конфесійними реаліями. Методологічною основою дослідження раціоналізації політичної поведінки визначено поліметодологічний підхід, який органічно поєднує можливості спектру політологічних методів (оскільки у центрі уваги саме політична поведінка суб’єктів різних рівнів як невід’ємна частина політичної культури суспільства); методів філософської рефлексії (оскільки необхідно вивчити багатоаспектний феномен раціоналізації); методів інших наук, зокрема психології, соціології (статусно-рольовий, ситуаційно-психологічний тощо), загальнонаукових підходів, а також загальнологічних методів (аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, порівняння, узагальнення, аналогію), що дозволили комплексно осмислити ціннісні умови демократизації для політичної діяльності та участі. Отримала подальший розвиток гіпотеза про закономірний характер раціоналізації як політико-культурної умови демократичних перетворень, що проілюстровано через аналіз наукового дискурсу щодо раціоналізації політичної поведінки в концепціях М. Вебера, Ю. Габермаса, Е. Даунса, Г. Саймона, Е. Фромма, М. Фуко та інших. Поглиблено уявлення про співвідношення раціонального та ірраціонального в структурі політичної поведінки та її складових у вигляді поведінкових передумов (інстинкти, цінності, потреби), мотивів (афекти, установки, ідеали та переконання), стимулів (страх, моральні, матеріальні та постматеріальні), суспільних регуляторів поведінки (архетип, традиція, закон). Зазначено, що співвідношення раціональної та ірраціональної складових політичної поведінки щодо цілей, засобів та результатів є мінливим. В одних випадках переважає раціональний розрахунок, в інших – емоційні пориви. Водночас фіксується закономірність: бажана мета майже завжди гарантовано досягається раціональними діями, у той час, як ірраціональна поведінка лише випадково може призвести до оптимального результату. Відтак досить важливою визначено процедуру раціоналізації політичної поведінки, коли основні суб’єкти політики вибудовують свою активність на засадах логіки, розуму та здорового глузду. Виважена, запланована, прогнозована поведінка осмислюється своєрідним еталоном у політичному житті. Набули подальшого розвитку існуючі класифікації форм політичної поведінки (електоральної поведінки, політичної участі, протестної поведінки), зокрема їх збагачення, по-перше, формами, що виникли в постсучасних умовах внаслідок розповсюдження інтернет-технологій (блогерство, флеш-моби, стріт-арт протест, хактивізм), а, по-друге, формами протестних дій мас, що з’явилися в Україні під час Помаранчевої революції 2004 р., Революції Гідності 2013 – 2014 рр. та боротьби з гібридною агресією РФ. Запропоновано модель, що фіксує типи поведінки політичних суб’єктів залежно від рівня раціоналізації (низький, середній, високий). Виокремлено дев’ять поведінкових установок для політичної поведінки: лідерів (фаталістична, прагматична, рефлексивна), політичного активу (популістська, лобістська, запрограмована), мас (інертно-пасивна, мобілізована, автономна). За допомогою поданої моделі здійснено аналіз політичної поведінки суб’єктів різного рівня участі у політичному житті України. Зроблено висновок про зростання ситуативної раціональності, яка у діях лідерів та активістів відображається переважно у використанні технологічних прийомів і методів досягнення тактичних цілей, а у діях громадян – у зацікавленому ставленні до політичних подій без усталеної ідентифікації з певним політичним рухом чи партією, прагненні реалізувати свої інтереси за рахунок політичного вибору на підставі власного досвіду та соціально-групової солідарності. Водночас раціональність, яка ґрунтується на свідомому стратегічному баченні взаємозв’язку суспільних та індивідуальних інтересів, перебуває лише на початкових етапах формування, як для лідерів та активістів, так і для пересічних громадян. Визначено тенденцію до підвищення рівня автономності політичної поведінки в українському суспільстві, форми якої збагачуються та апробуються під час політичної боротьби. Зауважено на змінах поведінкових установок під впливом послідовної політики демократичних реформ, спрямованих на формування інституціональної мережі участі та залучення до цієї мережі все нових і нових громадян. Темпи і засоби цих реформ вказували на деякі зловживання з боку уряду, олігархів, чиновників, представників партійної бюрократії, що переслідують власні інтереси, але загальна тенденція все ж таки сприяє відходу від авторитаризму та укріпленню основ демократичного режиму. Обґрунтовано тенденцію до формування прошарку "нових виборців", тобто генерації громадян, що не вдоволені роллю пасивних спостерігачів і не бажають втрачати свої політичні права й свободи. Саме з цього прошарку відбувається рекрутування політичного активу, але з нього ж лунають гасла до прямих політичних дій, переважно у вигляді протестів. Раціоналізація політичної поведінки передбачає пошук шляхів перетворення громадянської активності всіх видів на конструктивне співробітництво влади і представників громадянського суспільства. Доведено об’єктивну необхідність раціонального обґрунтування, доцільності тих чи інших дій політиків, їх усвідомленого ставлення до власних вчинків. Проаналізовано негативний вплив патерналізму на формування автономної політичної поведінки. Природньою реакцією електорату пострадянських країн, що стали на шлях демократичних перетворень, є ностальгія за "сильним лідером", зрівняльними формами розподілу ресурсів соціалістичного зразка, "турботою" з боку партії, і, як наслідок, – апатія, пасивний протест, абсентеїзм, нерозуміння необхідності конструктивної участі в демократичних процедурах. Питома вага патерналістських установок розглядається як загальне культурне тло для більшості політичних процесів у країнах демократичного транзиту. Для виявляння особливостей політичної поведінки проведено пілотажне соціологічне опитування, головне завдання якого апробація розробленого інструментарію та визначення питомої ваги носіїв певного рівня раціоналізації. Кожне питання анкети мало на меті виявлення різних ознак раціональності (послідовність, відповідальність, здатність до прогнозування, готовність до активних дій тощо). Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення проблем політичної поведінки в умовах демократизації. Надані рекомендації щодо оптимізації шляхів раціоналізації політичної поведінки сприяють напрацюванню стратегій демократизації політичної культури громадян в системах транзитивного типу, зокрема у діяльності центральних і місцевих державних органів влади, політичних партій та громадських організацій.