Здійснено теоретико-експериментальне дослідження проблеми формування толерантності у процесі професійної підготовки перекладачів. З'ясовано сутність і компоненти толерантності майбутніх перекладачів. Конкретизовано критерії та показники рівнів сформованості толерантності майбутніх перекладачів. Обгрунтовано й експериментально перевірено педагогічні умови (реалізація діалогового підходу в процесі професійної підготовки, спрямованого на конструктивну взаємодію; розвиток емпатії у майбутніх перекладачів як фактора підвищення мотивації до вияву толерантності; використання інноваційних технологій на заняттях із профільних дисциплін, спрямованих на рефлексійний вияв толерантності) та модель формування толерантності майбутніх перекладачів.

Розглянуто сутність поняття «толерантність» майбутнього перекладача, описано основні компоненти досліджуваного феномена, узагальнено й уточнено класифікацію толерантності за сферами діяльності, з’ясовано функції толерантності.

Рассматрена сущность понятия «толерантность» будущего переводчика, описаны основные компоненты исследуемого феномена, обобщена и уточнена классификация толерантности по сферам деятельности, выяснены функции толерантности.

Essence of the notion of future translator’s / interpreter’s tolerance is regarded, basic components of investigated phenomenon are described, classification of tolerance according to business fields is generalized and specified, functions of tolerance.

Запропоновано стереометричний розгляд оповідання Євгена Гуцала крізь призму концепційної парадигматики Григорія В'язовського. Зокрема розглянуто діалогізовану сферу художнього буття, яке охоплює творче і заангажоване мислення, кризу приневоленого таланту режисера і осяяння вільної дитячої душі. Позиції малого персонажа проаналізовано як акт його суб'єктивної готовності до майбутньої творчості і одночасно як адекватний спосіб розкриття драматичного світу дорослого митця в умовах 60-х років XX ст.

Досліджено українську драматургію другої половини XIX століття, встановлено, що вона мала новаторський характер і досягла свого найвищого піднесення, стала одним з провідних родів літературної творчості та була викликана самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. Визначено, що плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр, який підготував ґрунт для розвитку професійного українського театру та залишався єдиною надією уярмленого народу на своє духовне відродження. Акцентовано увагу на працях авторів, принаймні в українській історії, які розвиваючи традиції попередників, працювали в багатьох родах і жанрах літератури це П. Куліш, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, Ю. Федькович, Олена Пчілка, І. Франко, Леся Українка, при цьому драматургія, яку реалізовано на сценічному кону, за свого високого художнього рівня, виконує подвійну місію: підіймає загальний рівень і літератури, і театру, виховує і читача, і глядача. Розглянуто діяльність таких видатних українських культурних діячів як М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий та інші митці. Приділено увагу розвитку філологічних наук, літературознавства, розглянуто історію розвитку літературної критики, об'єктом розгляду якої стають не художні явища самі собою, а результати діяльності літературних критиків та інше. Висвітлено діяльність Михайла Драгоманова, який наголошував, що саме орієнтир на художнє дослідження життя народу - найнижчих та середніх верств суспільства ''може зберегти за українською літературою живість, народність, дати їй практичну силу, а через те й забезпечити і саме її існування і прогрес''.