Розглянуто питання епідеміології, етіології, патогенезу та класифікації вушних шумів. Увагу приділено механізмам їх виникнення, проблемам діагностики та сучасним методам лікування.

Рассмотрены вопросы эпидемиологии, этиологии, патогенеза и классификации ушных шумов. Уделено внимание механизмам их возникновения, проблемам диагностики и современным методам лечения.

Наведено відомості про історію виникнення і впровадження в практику ідеї прямої ендоскопії стравоходу та шлунка.

Даны сведения об истории появления и внедрения в практику идеи прямой эндоскопии пищевода и желудка.

Досліджено питання стосовно патологічних змін ЛОР-органів, передусім - середнього вуха та слуху в дітей з природженими незрощеннями піднебіння. З'ясовано спадкові форми незрощення, у трьох випадках зроблено припущення щодо наявності поєднаних вад розвитку піднебіння та ЛОР-органів. У 120-ти досліджених дітей виявлено ураження звукопровідного апарата вуха та хронічні хвороби середнього вуха та слухової труби. Зазначено, що найчастішими патологічними хворобами у цих дітей є секреторний отит і тубоотит, що перебігають без виразної суб'єктивної симптоматики. На підставі даних обстеження дітей після операції пластики піднебіння виявлено покращання аудіологічних показників у 41,2 % випадків, особливо у дітей, прооперованих у віці 5 - 6-ти років. Після поетапного консервативного оториноларингологічного лікування покращання стану середнього вуха спостережено у 61,9 % випадків. Дітям з відсутністю позитивної динаміки за секреторного отиту була призначена тимпанотомія або додатковий курс консервативного лікування, після чого відбувалось видужання. Запропоновано алгоритм обстеження та лікування таких дітей. Установлено, що оториноларингологічне лікування доцільно проводити поетапно у ранні терміни після операцій на піднебінні дітям віком 5 - 6 років.

Показано перспективність безконтактного методу проведення лікувальних терапевтичних сеансів на базі запропонованої оптико-електронної системи програмованого лікувального сеансу з його неперервним контролем упродовж дії лікувального фактора. Реалізовано програмно-апаратний комплекс, що надає лікареві можливість проводити сеанс лікування в програмованому стимуляційному режимі, здійснювати поточне оцінювання ефективності лікувального сеансу та приймати рішення щодо корекцій режимів лікувального впливу, схеми лікування та його доцільності для конкретного пацієнта.

У 1861 р. Проспер Меньєр вперше довів, що причиною запаморочення, ністагму та вегетативних розладів може бути захворювання вушного лабіринту. Сьогодні хвороби з такими симптомами належать до лабіринтопатій, тобто негнійних хвороб лабіринту. Мета роботи - описати основи класифікації, первинної діагностики, невідкладного і планового лікування лабіринтопатій. Надано основи класифікації, первинної діагностики, невідкладного і планового лікування лабіринтопатій. Стисло викладено історію вивчення, клінічні ознаки, сучасні методи діагностики, лікування хвороби Меньєра та інших лабіринтопатій. Зокрема, виокремлено посттравматичні лабіринтопатії, які сьогодні почастішали, проте не завжди діагностуються. Існують різні класифікації лабіринтопатій, які застосовують фахівці і вестибулологи та отоневрологи. Лікар-терапевт повинен знати, що лабіринтопатії (вестибулопатії) бувають: аперіодичними; тривалими, періодичними. Найбільш часто серед лабіринтопатій зустрічається хвороба Меньєра. Патогенез її визначається передусім ендолімфатичним гідропсом. Класичними ознаками хвороби Меньєра є періодичні напади (атаки) вестибулярної декомпенсації: запаморочення, нудота, блювання, наростаюча приглухуватість, здебільшого і однобічна, шум у вухах. Напад зазвичай розпочинається запамороченням, порушенням рівноваги, далі приєднуються шум у вухах, який не зникає після перетискання сонної артерії, зниження слуху, вегетативні розлади. Такий стан здебільшого триває 1 - 3 год., рідше - до 10 год. Згодом настає період ремісії, що може мати різну тривалість від декількох днів до року. У більшості хворих визначаються спонтанний ністагм, порушення статичної та кінетичної рівноваги. Із огляду на поліетіологічність хвороби Меньєра, лікування скеровується на різні можливі причини та на різні ланки патогенезу. Висновки: лікар загальної практики повинен пам'ятати про можливий зв'язок скарг на запаморочення з транспортною травмою і вміло спрямовувати з'ясування анамнезу. Якщо в минулому пацієнт мав транспортну травму, потрібно скерувати його до фахівців і вертебролога, отоневролога, нейрохірурга, травматолога для призначення спеціальних досліджень і променевих (комп'ютерна томографія, МРТ), лабораторних, авдіометрії, ністагмографії тощо.