Наведено клінічний випадок трихобезоару в дитини віком 2 роки. Діагностика та лікування безоарів шлунково-кишкового тракту залишаються проблемою, особливо в дітей раннього віку, зважаючи на рідкість клінічних спостережень.

Мета роботи - оптимізувати хірургічне лікування дітей із патологією міхурово-сечовілного сполучення шляхом упровадження оперативного методу уретероцистоанастомозу за J. Barry в модифікації А. Ю. Павлова. У хірургічному відділені Херсонської дитячої обласної клінічної лікарні з 2012 по 2014 рр. прооперовано 27 дітей (31 сечовід) із патологією міхурово-сечовідного сполучення. Хлопчиків було 22 (81,5 %), дівчат - 5 (18,5 %). Вік пацієнтів становив: до 1 року - 5 дітей, від 1 до 3 років - 16,3 - 6 років - 3 хворих, 6 - 10 років - 2 та 10 - 15 років - 1 хворий. Двобічний мегауретер був у 3 пацієнтів, мегауретер подвоєних сечоводів також у 3 випадках. З обструктивним мегауретером було 23 (85 %) дитини, з рефлюксивним - 3 (11 %), із міхурово-сечовідним рефлюксом - 1 (4 %) хворий. Діагноз визначено на основі даних сонографії, екскреторної урографії, мікційної цистографії, цистоскопії. Неоімплантацію сечоводів проводили за методикою J. Barry в модифікації А. Ю. Павлова. Тривалість операції складала від 60 до 120 хв, у середньому - 90 хв. У хворих із розширеним сечоводом більш ніж 1,5 см в діаметрі проведено бужування за W. Hendren. У 2 випадках хворим із мегауретером подвоєної нирки уретероцистоанастомоз проведено єдиним блоком при діаметрі сечоводів до 1,0 см, та в 1 випадку виконано уретеро-уретероанастомоз "кінець у бік" в н/3 сечоводів над сечовим міхуром та уретероцистоанастомоз одного з сечоводів. У випадку двобічного мегауретера оперативне втручання виконували у 2 хворих у два етапи з інтервалом 3 - 6 міс та в 1 дитини одразу з обох сторін. Сечовідний стент видаляли на 5 - 7 добу після операції, уретральний катетер - на 6 - 8 добу. Післяопераційний період тривав від 8 до 14 днів, у середньому - 11 днів. У 13 (87 %) хворих одержано позитивний результат. У 2 (13 %) пацієнтів виникли ускладнення: в 1 дитини - стеноз уретеровезикального сполучення та у 1 - міхурово-сечовідний рефлюкс. Висновки: екстравезикальна цистонеоімплантація сечоводів за J. Barry в модифікації А. Ю. Павлова в дітей має позитивні результати. Враховуючи її мінімальну травматичність порівняно з іншими методиками, високу ефективність, зменшення тривалості післяопераційного періоду, вважаємо доцільним продовжити впровадження цього способу уретероцистоанастомозу в дітей із мегауретером.

Мета роботи - покращити результати хірургічного лікування гіпоспадії у дітей. У хірургічному відділенні Херсонської дитячої обласної клінічної лікарні з 2000 по 2014 р. прооперовано 347 дітей із різними формами гіпоспадії, виконано 469 операцій. Вік пацієнтів: від 8 міс. до 2 років - 109 дітей (31,5 %), від 2 до 5 років - 157 (45,2 %), від 5 до 18 років - 81 (23,3 %). При передній і середній гіпоспадіях застосовували оперативні методики за MAGPI, Flip-Flap (Mathieu Р., 1932), J. Mustarde (1965), W. Snodgrass (1994), GAP, Thiersch-Duplay (1874). При середніх гіпоспадіях із викривленням статевого члена та задніх гіпоспадіях використовували як одноетапні методи в різних модифікаціях і J. Duckett (1986), T. Broadbent (1961), K. Ombredanne (1912), J. Mustarde (1965), клаптем на судинній ніжці (onlay island flap (OIF)), так і багатоетапні: висічення хорди, випрямлення статевого члена та уретропластики за принципами Thiersch-Duplay. Висічення хорди та випрямлення статевого члена виконували за загальноприйнятими принципами з обов'язковим контролем штучною ерекцією. Необхідність в дорзальній плікації виникла лише у 3 хворих, це 3,6 % від кількості хворих із проксимальною гіпоспадією. У дітей з "гіпоспадією без гіпоспадії" достатньо було висічення хорди та периуретральних фіброзних тяжів без перетинання уретри. Післяопераційні ускладнення мали місце при всіх формах гіпоспадій, окрім голівчастої та "гіпоспадії без гіпоспадії". Ускладнення виникали як у ранній період (від 3 до 7 днів) після операції, так і у віддалений (від 2 місяців до 1 року). Майже половину ускладнень усунуто протягом 1-го року після операції (48 %). У 50 хворих виконано 2 операції, у 16 - 3 операції, у 7 - 4 втручання, у 3 - 5 втручань. Повторні операції з приводу усунення ускладнень (нориць, стенозів) були виконані у 50 хворих (14,4 %). Причому у 26 хворих були комбіновані ускладнення (нориця + стеноз, нориця + дивертикул). Висновки: відсоток ускладнень при виконанні одноетапних чи багатоетапних уретропластик істотно не відрізнявся, тому вибір методу залежить від форми гіпоспадії та кваліфікації хірурга. Сучасними критеріями оцінки якості проведеної уретропластики є не тільки функціональність, а також естетичний (природній) вигляд голівки та меатусу. Цим критеріям відповідає при дистальних і середніх формах методика, запропонована W. Snodgrass (1994), при задніх і пластика вільним клаптем за принципами J. Duckett (1986), клаптем на судинній ніжці (OIF). Принципи операції Thiersch-Duplay (1874) не втратили своєї актуальності та при наявності сучасного шовного матеріалу, за умови прецизійного накладання швів, дозволяють отримувати позитивний результат, зокрема, при проксимальних формах гіпоспадії.

Наведено клінічний випадок поєднання лімфангіоми з екзостозом лопатки. Локалізація, розміри екзостозу та деформація підлеглих ребер - все вказує на хронічну травматизацію, що може бути причиною ушкодження та проліферації лімфатичної тканини. З точки зору ембріогенезу обидві вади є порушенням ембріонального розвитку мезодерми, тому неможливо виключити комбіновану пухлину.

Наведено клінічний випадок синдрому Хінмана у дитини віком 7 років. Синдром Хінмана належить до тяжких форм нейрогенних розладів сечовипускання. Це рідкісна патологія, яку у вітчизняній літературі недостатньо висвітлено. У межах обговорення проблеми зазначено щодо необхідного звернення уваги на відсутність показань до оперативного втручання у разі цього захворюваня.