Проаналізовано наративні аспекти формування індивідуальної авторської стратегії письменників, які репрезентують українську літературу, зокрема, малу прозу кінця XIX - початку XX ст.: М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянської, Л.Мартовича, В.Винниченка, А.Тесленка. Функцію наратора розглянуто у контексті вивчення жанрово-композиційної та тематичної своєрідності літературного процесу зламу століть. У форматі наратологічної термінології досліджено тексти, що увиразнюють ознаки оповідання, новели, а також їх варіанти. Висвітлено центральну роль наратора у конкретизації художнього часопропростору літературного твору.

Проанализированы нарративные аспекты формирования индивидуальной авторской стратегии писателей, представляющих украинскую литературу, в частности, малую прозу конца XIX - начала XX вв.: М.Коцюбинского, В.Стефаника, О.Кобилянской, Л.Мартовича, В.Винниченко, А.Тесленко. Функция нарратора рассмотрена в контексте изучения жанрово-композиционного и тематического своеобразия литературы на рубеже столетий. В формате нарратологической терминологии исследованы тексты, определяющие признаки рассказа, новеллы, а также их варианты. Освещена роль нарратора в конкретизации художественного времяпространства литературного произведения.

Досліджено наративну конфігурацію української літератури кінця XIX - початку XX ст., зокрема її малу прозу. Розглянуто поняття автора, читача, рецептивного існування літературного твору у контексті термінологічної системи викладової природи прозового твору. На базі принципів основних напрямів новітнього літературознавства розроблено схему репрезентації наратора як одного з провідних смислотвірних центрів у просторі літературного тексту. Здійснено текстологічну розробку чотиричленної типологічної моделі наратора за ознакою його формальної наявності у просторі художнього твору. На матеріалі української малої прози кінця XIX - початку XX ст. показано своєрідність розгортання наративного дискурсу. Вивчено головні аспекти творення художнього світу, специфіка якого зумовлена домінуванням гетеро- чи гомодієгетичного джерела викладу у контексті екстра- чи інтрадієгетичної ситуації. У наратологічному форматі досліджено жанрово-тематичний, проблемний, образний, авторсько-стильовий рівні тексту.

Висвітлено теоретико-методичну концепцію викладання світової літератури в загальноосвітніх і вищих навчальних закладах. Розкрито специфіку світової літератури як естетично-інтелектуального феномену й особливого предмета вивчення та дослідження. Запропоновано підходи до визначення головних форм і методів роботи з літературним твором з урахуванням актуальних потреб сучасного освітньо-комунікативного простору. Увагу приділено відпрацюванню навичок толерантної комунікації, спрямованої на створення атмосфери співтворчості та порозуміння в контексті опрацювання літературного твору.

Розглянуто загальноестетичні, історико-літературні, компаративістичні, антропологічні, жанрові, поетикальні аспекти проблеми діалогу та діалогічності в українській літературі XIX - XXI ст. Наведено ряд авторських концепцій, які поглиблюють методологічні, теоретичні, історико-літературні, культурологічні засади вивчення історії української літератури. Уточнено понятійно-предметну сферу літературознавства. Висвітлено родові аспекти діалогічності в ліриці й епосі. Досліджено інтелектуальний простір авторефелексій І. Франка у передмовах до поетичних збірок. Увагу приділено аналізу творів Л. Костенко, М. Коцюбинського, М. Хвильового, В. Винниченка, Я. Мамонтова, Є. Кротевича, В. Стуса,

Зазначено, що проблема гармонізації освітнього середовища за умов глобалізованого суспільства набуває нової якості та потребує поглибленого дослідження. У цьому контексті особливе місце належить соціальним ролям викладача та студента, зміні мотивації пізнавальної діяльності. Одним із засобів здійснення ефективної інтелектуальної комунікації є діагностика та корекція самостійної науково-пошукової діяльності студентів.

Педставлено теоретико-методичну концепцію викладання світової літератури в закладах загальної середньої та вищої освіти. Зміст і структурау зосереджено на аспектах підготовки фахового педагога, творчого вчителя чи викладача-словесника, який завдяки системним знанням, умінням та навичкам зуміє оптимально та результативно організувати навчально-пізнавальний процес на окремих етапах. Запропонованоі підходи до визначення базових форм та методів роботи з літературним твором ґрунтуються на актуальних потребах сучасного освітньо-комунікативного простору.

Крізь контекст формування принципів когнітивної наратології здійснено (ново)(пере)прочитання окремих творів В. Стефаника як чільного репрезентанта літературного канону, літературної класики, що становить центр новітньої парадигматики гуманітарного сенсотворення. Такий кут зору на новелістичну спадщину письменника цілковито зактуалізований, виходячи із завдань когнітивної наратології. Використано наратологічний, психоаналітичний і біографічний методи вивчення творчості В. Стефаника, засади рецептивної естетики, з'ясовано домінуючі маркери поетики новели письменника, зокрема ті, що безпосередньо зв'язані з оповідними формами викладу створеного ним художнього матеріалу. Аналіз окремих поетикальних засобів, що їх зчаста використовував у своїх новелах В. Стефаник, надав можливість виявити у них закономірності розгортання когнітивного ланцюжка, у якому нанизування питань із подальшим окресленням горизонту відповідей суголосно з пошуком автором універсальних наративів у своїй новелістиці. Доведено, що художній світ В. Стефаника можна, крім інших підходів, збагнути в призмі поєднання наративних і когнітивних стратегій викладу та сприймання. Наукова новизна полягає в тому, що в дослідженні літературно-художню спадщину В. Стефаника розглянуто крізь призму когнітивної наратології так системно і комплексно, по суті, вперше, що стало одним із доволі ефективних способів пере(про)читання української літературної класики. Сформульовано нові питання та спроби (також уперше) віднайти у поетиці новел письменника нові, інакші, почасти й малопомітні відповіді, котрі є надзвичайно важливими та сутнісними у пізнанні людської психіки героїв прози В. Стефаника, зрештою, в розумінні інтелектуально-емоційних перипетій, що неодмінно супроводжують читання його творів. Отримані результати дослідження можуть бути використані під час викладання курсів української літератури в освітніх закладах, при вивченні творчості В. Стефаника, художній світ якого показаний в призмі поєднання наративних і когнітивних стратегій викладу та сприймання, під час дослідження модерних способів прозописання в українській класичній літературі.

Літературна творчість М. Черемшини стала яскравою оригінальною відповіддю на запити тогочасного історико-культурного дискурсу. Сучасне літературознавство з позицій понадепохального інтервалу пізнає сутність авторського стилю та вписує його у координати нинішнього переживання кожним читачем власного місця в історико-культурному хронотопі. Проза М. Черемшини надає багатий матеріал для пізнання її когнітивно-наративної своєрідності, для розуміння мистецької манери письменника. Така методологічна перспектива тим більше переконлива, що відкриває простір для осмислення "структури почуття" (Р. Вільямс) як одного із базових концептів новітньої метамодерної парадигми. Якщо для дослідників стилю українського письменника його модерністський зміст і відповідне оформлення тексту не викликало заперечень чи сумнівів, то для читача-сучасника наступного століття цілком логічним є поворот "лінзи поляроїда" в бік метамодерних проєкцій прози М. Черемшини - передусім у сприйманні/розумінні/інтерпретації художнього тексту. Подібно до модерністських шукань цілісного відображення світу та його максимально суб'єктивного переживання нинішня доба прагне позбутися хаосу та зневіри, потребуючи ясності, зрозумілості, міметичності відображення, гармонії сприймання та цілісності значень. Практичне значення - мала проза українського митця-модерніста відкриває шлях до осмислення глибин національного світосприймання, маркує актуальний натепер простір екзистенції людини в часі Великої визвольної війни.