Установлено головну особливість захворюваності на дифтерію за сучасних умов - втягнення до епідемічного процесу (ЕП) значної частини щеплених та імунних осіб, більшість з яких складають дорослі, що суттєво відрізняє прояви ЕП дифтерії за сучасних умов від його проявів у попередні десятиріччя. Визначено одну з провідних груп ризику - хворі з гострою ЛОР-патологією, а також виявлено епідеміологічний зв'язок між ЕП дифтерійної інфекції та гострої ЛОР-патології. Показано, що дана патологія, вірогідно, пригнічує рівень антитоксичного протидифтерійного імунітету, практично не впливаючи на рівень протиправцевого імунітету. Доведено, що уповільнення темпів зниження рівня захворюваності на дифтерію у 1998 - 2001 рр. на тлі високих показників щепленості пов'язане зі стабілізацією рівня протидифтерійного імунітету населення (з 1996 р.) та наявністю постійної циркуляції токсигенних коринебактерій дифтерії (ТКБ). Розроблено методику визначення щорічної орієнтованої кількості носіїв (ЩОКН) коринебактерій, яка дозволяє розраховувати інтенсивні показники носійства коринебактерій дифтерії. Запропоновано спосіб визначення орієнтованої частини сприйнятливого до дифтерії населення як відсотка, що складає кількість зареєстрованих на дану інфекцію хворих від ЩОКН ТКБ. Створено математичну модель ЕП дифтерії та складено прогноз захворюваності у Києві на 2002 р. Наведено докази на користь необхідності застосування превентивної антибіотикопрофілактики в осередках дифтерійної інфекції стосовно осіб, які були в тісному контакті з даними хворими.

Обоснована гипотеза нециклического (неклассического) характера эпидемического процесса инвазивных бактериальных инфекций с преимущественно спорадической заболеваемостью и незначительной естественной восприимчивостью населения. Эти инфекции могут проявляться эпидемическими вспышками с высокой смертностью и летальностью при существенных изменениях природных и социальных условий.

Теоретичні засади епідеміології інфекційних хвороб є основою для оцінки та контролю епідемічної ситуації. Насамперед, це вчення про епідемічний та епізоотичний процеси, теорія саморегуляції паразитарних систем, соціально-екологічна концепція тощо. Але полісемічність епідеміологічної термінології не дозволяє адекватно сприймати процеси, що відбуваються в паразитарній системі. Так, у сучасній літературі з епідеміології використовують різні термінологічні одиниці для визначення механізму передачі інфекцій дихальних шляхів. Наразі активно вживають такі терміни, як: "крапельний", "повітряно-крапельний", "повітряний", "аспіраційний", "аерозольний" тощо. Термінологічна неузгодженість назв механізму передачі цих інфекцій перешкоджає якісній праці науковців й ефективному навчанню студентів та епідеміологів. На підставі експериментальних досліджень аеродинамічних процесів і аналізу різних термінів механізму передачі інфекцій дихальних шляхів науково обгрунтували та запропонували термін "аерозольно-аспіраційний". Показано три фази механізму передачі інфекцій дихальних шляхів, зокрема викид аерозолю внаслідок експіраторних актів (чхання, кашель, мовлення), його рух під впливом навколишніх повітряних течій (аеродинаміка) та його аспірація. Доведено невідповідність природі епідемічного процесу вищезазначених термінів механізму передачі інфекцій дихальних шляхів. Отже, "аерозольно-аспіраційний" механізм передачі інфекцій дихальних шляхів найбільш точно відповідає процесу реалізації передачі збудника даних захворювань, а отже, і способу його збереження як біологічного виду. Імплементація цього терміну в термінологічну систему епідеміології дозволить удосконалити як теоретичну основу цієї науки, так і професійну діяльність епідеміологів.