Розглянуто соціально-культурні засади формування суспільної правосвідомості у процесі розвитку людства; виявлено історичні умови виникнення права. Як показало проведене дослідження, становлення суспільної правосвідомості у цивілізаційному поступі людства почалося на певному етапі розвитку суспільства в ході ускладнення суспільних відносин, змін суспільного ладу та формування державного устрою. Ці процеси виникли у період генезису західної цивілізації, яка на раціоналістичній основі сформувала універсальну соціокультурну модель, що стала основою всесвітнього надлокального укладу та загальноприйнятою формою суспільних відносин. Ключовим елементом цієї моделі стала державно-правова концепція, яка з часом перетворилася на надлокальну концепцію правової держави. Отже, поняття "західна цивілізація" та "правова цивілізація" є тотожними за змістом. Інші локальні культури, які вимушені були запозичити право як розвинену систему соціальних відносин, виступають стосовно ідеї права як реципієнти. Запозичуючи західну, раціоналістську у своїй основі, ідею права, вони не приймають її на емоційно-ментальному рівні, що призводить до когнітивного дисонансу та деструктивних проявів правосвідомості.

Розкрито зміст поняття постмодерної правосвідомості суспільства.

Здійснено соціально-філософську реконструкцію рецепції суспільної правосвідомості в епоху Нового часу.

З позиції соціальній філософії, розкриваються ключові соціальні компоненти, які уможливлюють існування права як блага в системі суспільних відносин.

Здійснено соціально-філософський аналіз медіалізації суспільної правосвідомості в інформаційну добу. Медіалізація розкривається як ключовий елемент дискурсивного відтворення та розробки символів і практик, які формують певне соціокультурне значення меморалізованих подій. Обгрунтовано думку, що медіалізація використовується у країнах із неусталеною правовою системою для символічних маніпуляцій із правосвідомістю.

У контексті основних дискурсивно-правових характеристик суспільств різного типу, розкриваються структурні компоненти, що детермінують право і неправо в системі суспільних відносин. Встановлено, що ці детермінанти обумовлюють відповідні ролі й функції права, а також відповідають за практичну реалізацію прав і свобод у суспільствах індивідуалістського і традиціоналістського типу. У індивідуалістських суспільствах правова функція є дозвільно-регламентуючою, і полягає у врегулюванні існуючих суспільних відносин на підставі принципів права, які становлять його сутність. У традиціоналістських суспільствах регулятором відносин виступають не правові норми, а неписані правила їх соціальних дій. Самі ж норми позитивного права слугують засобом регульованого і регламентованого доступу до благ представників різних стратифікованих груп. Тому функція права там є заборонно-розподільчою, і полягає у зменшенні соціальної мобільності. Це обумовлює репресивну роль права, яка у неліберальній системі відносин розкривається як його протилежність, тобто, по суті, - неправо.

З позицій структур-функціонального, соціокультурного та компаративного підходів розкриваються ключові структурні компоненти інформаційного суспільства, що ведуть до архаїзації глобалізованого соціуму. Доведено, що процеси економізації та інформатизації відносин накладаються один на одного, викликаючи кумулятивний ефект та підсилюючи негативний бік глобалізації. Це спричиняє низку структурних перетворень у різних сферах суспільного буття: економіці, науці, освіті, політиці, управлінні тощо, змінюючи їхній соціальний статус на асоціальний. За цих умов інформація і знання використовуються як інструменти для просування ідеології неолібералізму та знищення принципу індивідуальної автономії, а відтак - делібералізації суспільства. Самі ж інформаційно-комунікаційні технології стають засобами для становлення нової нетократичної кібереліти.

Уточнено зміст понять "суспільна свідомість", "правова свідомість" у їх співвідношенні зі змістом поняття "глобалізація". Здійснено соціально-філософську реконструкцію рецепції суспільної правосвідомості в добу Модерну. Виявлено, що модерна правосвідомість орієнтується на особистісну свободу, автономність, цілераціональність, утилітаризм. Вона коригується ринковими відносинами, орієнтується на реалізацію приватних інтересів, умовою яких є свобода, що осягається розумом. Показано, що у процесі переходу від Модерну до Постмодерну, який наклався на глобалізацію, правосвідомість, як на повсякденному, так і на теоретичному рівнях, зазнає суттєвих змін, які виявляються в атомізації, біфуркаційності, епістемологічній невизначеності тощо.

З позиції структурно-функціонального і соціокультурного методологічних підходів, принципу інтерсуб'єктивності, в контексті співвіднесеності лінійної і нелінійної логіки, розкриваються причини встановлення соціальної лімінальності як стаціонарного стану транзитивних суспільств глобалізованого світу. Обгрунтовується теза, що в умовах всезагальної гіперекономізації відносин, головним інструментом інтеграції виступає модель глобального капіталізму. Враховуючи, що людський соціум завжди був сукупністю соціальних утворень із різним рівнем розвитку суспільних відносин, а сучасний глобальний світ є полікультурним конгломератом, взаємодія в ньому відбувається у двох напрямах: комунікативному - між розвиненими капіталістичними країнами, та експансивному - країни "третього світу". Це змушує транзитивні суспільства адаптуватися до глобальної моделі капіталістичних відносин за допомогою інкрементальних соціальних трансформацій. У свою чергу, ці неглибинні трансформації викликають у суспільствах-адаптантах дивергентні зміни, що унеможливлюють їхній соціальний розвиток та структурну перебудову, інституціоналізуючи тим самим перехідність як лімінальну фазу, яка стає певним типом їхнього стаціонарного стану.

Здійснено соціально-філософське дослідження основних структурних компонентів, що зумовлюють трансформації права і правосвідомості в транзитивних суспільствах глобалізованого світу. Обгрунтовано положення, що дані компоненти детермінують відповідні ролі й функції права, а також відповідають за практичну реалізацію прав і свобод у транзитивних суспільствах. Незважаючи на те, що в умовах глобалізації юридичні системи та законодавство різних країн уніфікуються відповідно до норм міжнародного права, в транзитивних суспільствах регулятором відносин виступають не правові норми, а неписані правила соціальних дій, які склалися історично. Через це, право переходить там у форму неправа, а правосвідомість має девіантні прояви. Це обумовлює репресивну роль права, яка у неліберальній системі відносин розкривається як його протилежність, тобто, по суті, - неправо.

Здійснено соціально-філософське дослідження процесу формування суспільної правосвідомості у модерну добу. Обгрунтовано тезу, що процес формування модерної правосвідомості носив поступальний характер, пов'язаний зі становленням права. Перша фаза формування правової свідомості була пов'язана з правовою лібералізацією, яка полягала у забезпеченні індивідуальних прав і свобод. Друга фаза пов'язана з політичною лібералізацією, або демократизацією, суспільства, що закріплювала правову фазу та забезпечувала кожному індивіду право на дотримання належних правових процедур, а також доступ до прав. Третя фаза грунтувалася на економічній або ринковій лібералізації, яка сприяла свободному економічному розвитку на підставі правового і політичного лібералізму.

Із соціально-філософських позицій обгрунтовується неоліберальне заперечення свободи і демократії в глобалізованому світі. Стверджується, що в основі неоліберального заперечення свободи і демократії лежить постмодерне заперечення культури Модерну та відкидання її цінностей. Постмодерна свідомість розвінчує розум, раціональні авторитети, зокрема політико-правові, демократичні ідеали Модерну. За цих умов відбувається рух від свободи як усвідомленої необхідності, до волі - суб'єктивних імпульсних бажань і прагнень, що завжди є рухом до несвободи. До неоліберальних чинників заперечення демократії належить поступове зникнення політичного на тлі затвердження економічного, коли політика стає лише придатком економіки.

Розкрито специфіку формування екологічної свідомості за умов глобалізації. Акцентовано увагу на недостатньому забезпеченні з боку урядів країн екологічної рівноваги та безпеки природокористування на інституціональному рівні. Наголошується, що для подолання негативних тенденцій в екологічній сфері формування екологічної свідомості повинно відбуватися у напрямку досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, а також забезпечення гармонізації матеріального і духовного життя суспільства. Сучасна екологічна свідомість повинна подолати суперечності, які виникають у системі людина-природа шляхом зміщення акцентів етичних засад - від антропоцентризму до екоцентризму, що дозволить відновити рівновагу між людиною та біосферою у процесі суспільного розвитку.

Розглянуто проблематику соціальної відповідальності в системі "людина - природа". Наголошено на поглибленні екологічної кризи в умовах глобалізації. Акцентується увага на тому, що в глобальних умовах соціальна відповідальність у системі "людина - природа" пов'язана з безпекою природокористування та спрямована на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи. Оскільки в сучасний період об'єктом соціальної відповідальності стає вся біосфера, людство перетворюється на колективного суб'єкта відповідальності, що потребує формування особливих екоцентричних ініціативних форм персональної відповідальності, які грунтуються на засадах екологічного імперативу.

Розкрито специфіку політико-правового виміру міжцивілізаційних викликів глобалізованого світу. Акцентовано увагу на тому, що проблематика міжцивілізаційних відносини має тенденції до загострення, адже одним із проявів глобалізації є нерівномірність економічного і соціокультурного розвитку різних народів, регіонів, цивілізаційних утворень тощо. Наголошено, що позиції західних дослідників цивілізаційного розвитку відображають самосвідомість переваги західноєвропейського суспільства. Це тягне за собою неузгодженості у співвіднесенні термінів "цивілізація" і "глобалізація" та неоднозначність трактування самого терміну "цивілізація": з одного боку, він передбачає певні універсалістські засади розвитку, а з іншого - з усією очевидністю містить орієнталізм, ставлячи під сумнів існування незахідних форм цивілізації. У такий спосіб, одним з інструментів глобалізму виступає гіпердифузіонізм, який грунтується на такому принципі, що одна цивілізація, раса, або один народ, через свої особливості, є творцями всіх благ, які в них запозичили менш розвинені цивілізації та народи. Це значною мірою обумовлює політико-правовий вимір міжцивілізаційних викликів глобалізованого світу, через що можна розглядати конфлікт цивілізацій як неминучий наслідок глобалізму.

Розглянуто керований хаос як інструмент радикального соціального конструювання сучасності в контексті викликів глобалізованого світу. Наголошено на тому, що теорія хаосу в геополітиці використовується як інструмент штучного наростання ентропії і поширення деструктивності на соціальні сфери суспільств, що розвиваються. Це викликає дивергентні зміни в структурі суспільних відносин, що унеможливлюють соціальний розвиток та структурну перебудову, інституціалізуючи тим самим перехідність як лімінальну фазу, яка стає певним типом стаціонарного стану перехідних суспільств. Наголошується, що такі дії за своєю природою є асоціальними і деструктивними для людини, суспільства і природи. Наслідком такої діяльності є збільшення кількості соціально-природних проблем, що мають глобальний характер.