Проведено аналіз наукових підходів до визначення соціальної реклами, а також характеристики особливостей теоретичних тлумачень й визначення специфіки дослідження соціальної реклами в наукових спільнотах різних країн світу. Соціальна реклама визначається як вид комунікації, спрямованої на привернення уваги громадськості до актуальних проблем суспільства та його морально-етичних цінностей. Соціальна реклама не має на меті одержання прибутку, не містить посилань на конкретний товар виробника та не формує імідж окремих осіб чи політичних угруповань. Проаналізовано основні підходи до визначення соціальної реклами представниками різних наукових шкіл, а також виокремлено окремі розбіжності, зумовлені різними чинниками історичного формування, сингулярністю організаційно-правових моделей соціальної реклами в різних державах. У наукових підходах соціальна реклама розглядається як форма й водночас інструмент комунікації, присвячений лише громадським інтересам. Доведено, що головне призначення соціальної реклами - гуманізація суспільства, формування моральних цінностей, поведінкових моделей, пропагування ідей, здатних привернути людей до моральних норм, здорового способу життя, мирних і комфортних принципів співіснування. Визначено, що особливістю соціальної реклами є те, що вона не переслідує комерційних або політичних цілей, уникає згадок конкретних комерційних брендів, організацій, марок товарів, а також політичних партій та окремих політиків.

Досліджено процес соціально-комунікативного діалогу як форми дискурсивної взаємодії у сфері публічного управління. З'ясовано, що для державно-управлінського дискурсу як площини реалізації політико-управлінських відносин діалогічність набуває парадигмального значення. Актуалізовано діалогічну взаємодію завдяки системному підходу, маючи в основі глобалізаційні процеси, пов'язані з модернізацією державного управління та трансформацією (децентралізацією) владних відносин. Досліджено соціальний діалог як інститут публічного управління, певну форму соціальної комунікації, елемент урегулювання та розвитку суспільних відносин. В авторському розумінні концепт діалогу показано як прогресуючу трансформацію владних відносин, що співвідноситься із парадигмальними засадами сучасної науки державного управління, актуалізуючи нові форми прямої участі громадян в управлінні державними справами. З'ясовано особливості провадження діалогу органів державної влади та громадянського суспільства в Україні, виокремлено управлінські аспекти, що потребують активізації.

Вирішене актуальне наукове завдання, яке полягає у теоретико-практичному обґрунтуванні особливостей застосування механізмів реалізації комунікативної взаємодії у сфері публічного управління України та розробці практичних рекомендацій для органів влади щодо удосконалення їх діяльності у даній сфері. Обґрунтовано формування механізму комунікативної взаємодії як послідовної реалізації комплексу правових та організаційних дій, що базуються на основоположних принципах, цільовій орієнтації та використанні відповідних методів управління, спрямованих на задоволення інформаційно-комунікативних потреб населення та організації діяльності органів влади. Надано пропозиції щодо вдосконалення процесу формування громадської думки через визначення основних етапів, які необхідно враховувати при реалізації механізмів комунікативної взаємодії. Запропоновано сучасні методи одержання добровільного зворотного зв’язку від громадян, які доцільно використовувати у контексті реалізації механізмів комунікативної взаємодії у сфері публічного управління, а саме: поштові скриньки, електронні звернення, використання переліків питань, що часто повторюються (FAQ). З метою інтенсифікації розвитку комунікативного партнерства, розвитку політичних мереж та переходу до нових принципів реалізації державного управління в Україні рекомендовано звернути увагу на такі аспекти у своїй діяльності: забезпечення відкритості й прозорості діяльності; розробка і просування інноваційних механізмів під час взаємодії з громадянами та їх громадськими організаціями; застосування у своїй діяльності сучасних методів дослідження політичних і соціально-економічних процесів, ведення обліку й моніторингу інтересів різних груп і верств населення; підвищення відповідальності органів влади перед суспільством на основі реалізації різноманітних форм міжсекторного соціального партнерства, таких як “влада – бізнес – громадські організації”, “влада – громадські організації” задля вирішення суспільно значущих проблем; забезпечення високого рівня взаємної довіри, соціальної злагоди, інтеграції та консолідації.