Освещены история и теория смеха в русской музыкальной классике ХІХ - ХХ вв. в его национально-ментальном, индивидуально-психокреативном и жанрово-стилистическом аспектах. Рассмотрено жизнетворчество русских композиторов, в частности, М.Мусорского, Д.Шостаковича, сквозь "призму смеха" - часто не веселого, сопряженного с эмоциональными состояниями грусти, тоски, отчаяния. Предложена теория смехового музыкального текста и музыкальной пародии для формирования нового мировоззрения на многие известные явления культуры.

Досліджено історію та теорію сміхового музичного світу російської класики XIX - XX ст. у його ментально-історичному, психокреативному і жанрово-стилістичному аспектах. Обгрунтовано виокремлення сміхового музичного світу як феномену культури. Визначено процеси взаємодії сміхового тексту з "престижною" культурою. Уперше у вітчизняному музикознавстві розроблено теорію сміхового музичного тексту та пародії, опрацьовано їх жанрову типологію, досліджено структурно-інтонаційні ознаки вітальних і пародійних музичних текстів. Суттю даних розробок є створення методологічної бази для аналізу будь-яких творів сміхової семантики. Розроблено спеціальний понятійний апарат для вивчення інтонаційно-семантичних процесів сміхового музичного світу. Введено наукові дефініції сміхового музичного тексту та пародії. Запропоновано методику її аналізу. Досліджено унікальні "сміхові стилі" М.Мусоргського, О.Бородіна, С.Танєєва, Д.Шостаковича. Виявлено динаміку жанрово-стилістичних перетворень у творчості М.Мусоргського та Д.Шостаковича у взаємозв'язку з їх індивідуальними психокреативними властивостями та соціокультурним контекстом.