Проаналізовано суть поняття "сенсожиттєві ціннісні орієнтації" у контексті розробленої структурно-функціональної моделі формування сенсожиттєвих ціннісних орієнтацій учнів. Визначено програму, комплекс організаційних заходів, психолого-педагогічних умов та методів ефективного впровадження курсу "Людина та світ" до навчального процесу. Розкрито його виховний потенціал, показано гармонійну єдність цільової та ціннісної раціональності знань про людину, суспільство та світ. Обгрунтовано вибір експериментальної бази, репрезентативність вибірки та достовірність результатів. Проаналізовано критерії оцінювання, рівень сформованості та ієрархію ціннісних орієнтацій старшокласників, їх обумовленість соціокультурними чинниками та індивідуальними характеристиками учнів. Наведено практичні рекомендації вчителям суспільствознавчих дисциплін старших класів.

Висвітлено методологічну роль соціальної філософії у процесах оптимізації демократичного устрою, осучасненні змісту категорій свободи та відповідальності через філософський аналіз дефініцій представниками різних політичних сил та гуманітарних наук. Завдання - розкрити причини неоднозначності поняття демократії через аналіз понять свободи та відповідальності та упередити небезпеку переростання демократії у диктатуру чи охлократію. Наукова новизна - обгрунтування значимості для сучасної практики філософського аналізу змісту ключових понять демократії - "свобода" та "відповідальність"; у розкритті механізму функціонування понять свободи та відповідальності в різних ідеологіях та різних сферах суспільного життя; у проведенні філософського аналізу поняття відповідальності, виявленні причин парадоксальності його проявів; в окресленні наукового та дидактичного потенціалу філософської розробки категорій свободи та відповідальності у практиці демократичних процесів; у постановці питання про необхідність врахування ієрархії змісту свободи (розмежування слова, поняття, категорії). Встановлено, що оптимізації демократичного устрою необхідно передує філософське розуміння засадничих принципів та понять демократії, передусім свободи та відповідальності, та врахування його результатів у практику повсякденного життя держави. Гармонізації демократичного устрою (що є ідеалом) потрібно протиставити модель постійного відтворення існуючого стану духовної диференціації світогляду людини, лише зводячи її внутрішню суперечливість до неантагоністичної та формування на цій основі рис самообмеження, самодетермінації особистості, - як наслідку розуміння відносності свободи, повного усвідомлення та прийняття відповідальності за свої наміри та рішення.

Висвітлено проблемність запровадження нового правопису, зокрема, фемінітивів у соціальному та лінгвістичному аспектах. Проведено думку, що фемінітивізація мови є закономірним наслідком українізації усіх сфер суспільного буття. Актуальність теми нашої розвідки обумовлена незавершеністю лінгвосоціальної рефлексії щодо оцінки та меж застосування фемінітивів. Відтак за мету нашої розвідки маємо висвітлення фемінітивізації української мови у мовно-культурному та соціальному вимірах, обумовленість ужиткової форми фемінітивів фоносемантичним контекстом, суголоссям та артикуляційним виконанням. Здійснено ретроспекцію напрацювань правопису українськими лінгвістами у заломленні на сучасне оновлення українського правопису. Соціальний аспект запровадження фемінітивів розкривається як прояв національної ідентифікації та гендерної рівності. В лінгвістичному аспекті фемінітивізація мови становить впорядкування порушених маскулінітивами (позначення жіночої статі чоловічим найменуванням) морфолого-синтаксичних норм української мови. Зазначено, що утворення фемінітивів за допомогою того чи іншого суфіксу має фоносемантичну та контекстуальну обумовленість. Поза тим приписом щодо доцільності/недоцільності застосування того чи іншого суфіксу задля утворення фемінітиву мають стати фонетична сполучуваність суміжних слів, їх артикуляційне виконання у мовленнєвому процесі та толерантність стосовно суспільної думки. Назагал запровадження фемінітивів, як і нового правопису, оцінюється адекватною відповіддю на новочасні суспільні запити.

Висвітлено трансформацію лінгвометодології на зламі цивілізаційних епох. За оцінками провідних лінгвістів, філософів стан методології наразі в багатьох випадках не відповідає загальнонауковому рівню. Зазначено, що лінгвісти не надто переймаються методологією або тлумачать її досить спрощено. Має місце ототожнення методології з її проявами як теорії чи навіть з сукупністю методів. З постмодернізмом в лінгвістичних дослідженнях набирає ваги філософський принцип деконструкції. Методологічні настанови логічності класичної раціональності, фіксованого смислу тексту поступилися позалогічним формам осягнення дійсності, легимітизації міжкультурних форм смислотворення. Відбулася переорієнтація з об'єктивності істини на плюралізм істин з елементами суб'єктивності, завдяки чому методологія стає запорукою виразу позанаукових духовних цінностей, гуманізованою. З позицій наратології розкриваються методологічне оновлення уявлень про загальні закони смислотворення, спосіб пояснення та мовної презентації дійсності. Розгляднуто суб'єктивність референції як ідентифікація наратором поняття з позамовним об'єктом. Відзначено особливість так званої самореференції у випадках трансцентності понять. Постмодерністська методологія лінгвістичних досліджень орієнтує на виявлення інструментарію формування смислу тексту на підставі аналізу способу встановлення референції. Таким інструментарієм визначається філософська концепція конвенціоналізму - досягнення міжкультурної співвіднесеності поняття із референтом. Методологічно штучно призначена референтність грунтується на філософії прагматизму - вірно те, що ситуативно задовольняє культурні запити наратора, його асоціативні комплекси. Послідовно обгрунтовується значення філософії як методології, яка торує шлях до втілення у лінгвістичні дослідження критеріїв гуманізації у вимірах імперативів постмодернізму.