Розглянуто літературу Київської Русі крізь призму взаємодії та взаємовпливів християнського та дохристиянського світоглядів, розкрити і показати характер співвідношення дохристиянської та християнської релігій; виявити окремі аспекти взаємовідношення вищезгаданих феноменів в літературі Київської Русі ХI - ХIII ст. З-поміж загальних наукових підходів, при розв'язанні поставлених завдань, використано, передусім, релігієзнавчо-філософський. Цей підхід дозволив вивчити та більш об'єктивно проаналізувати тенденцію до рефлексії дохристиянських вірувань в літературі Київської Русі. Зі спеціально-наукових методів використовувався історіософський (філософське осмислення історичних подій і процесів), проблемно-тематичний (виокремлення та аналіз основних концептуальних напрямків трансформацій), хронологічний (зв'язок історіографічної традиції з конкретною історичною дійсністю) та філософсько-герменевтичний (релігієзнавчо-філософська інтерпретація пам'яток). Робота є релігієзнавчо-філософським аналізом рефлексії дохристиянських уявлень в літературних пам'ятках Київської Русі ХI - ХIII ст., в якому вперше враховано специфіку середньовічної уяви та поетики, досліджено релігійну значущість текстів, виявлено відображення в них дохристиянських вірувань та вказано на роль останніх у формуванні світогляду києворуських книжників, проаналізовано специфіку взаємодії християнських та язичницьких уявлень. В процесі роботи автор приходить до висновків, що, заперечуючи власне язичництво, відокремлюючи себе разом з іншими православними народами від "латинян" та "єретиків", Русь утверджувала свою самобутність через прийняття християнства. Саме цей процес мав свій вплив і на внутрішній розвиток міфологічної свідомості народу, що пришвидшило появу епосу в його героїчному та київському циклах, куди легко, проте дозовано та своєрідно прививались християнські обрядові принципи та цінності. Книжність візантійсько-болгарського кола передавала Русі готові та ясні істини, і першими їх засвоїли руські книжники як зразок для власного життя. Саме практична, святоподвижницька ідея стала основою руської книжності. Видима легкість засвоєння народом зовнішньої сторони православ'я разом із епічними структурами не поставила перед культурою в цілому проблеми свідомого, довгого та організованого протистояння нової віри старій народній язичницькій мудрості, представниками якої залишилась "збірна дрібнота народної свідомості", бо сама народна мудрість у своєму епічному оформленні прийняла обрядові принципи православ'я.

Відзначено, що нова парадигма вивчення релігійності давніх слов'ян зумовлює розгляд літератури Київської Русі крізь призму як християнства так і дохристиянських вірувань. Проаналізовано взаємозв'язок дохристиянського та християнського світоглядів у літературі Київської Русі XI - XIII ст. Підкреслено, що особливість одночасного поєднання народної епічної творчості з принципами християнської віри пояснює феномен двовір'я в культурі.