Досліджено сутність поняття "державна політика у сфері охорони дитинства". Зокрема, досліджуються наукові здобутки вітчизняних авторів, на основі яких зазначається, що системно питання реалізації державної політики у сфері охорони дитинства на державному рівні не досліджені. Зазначено, що забезпечення безпеки дитини, реалізації її інтересів мають стати загальнодержавним пріоритетом державної політики з питань національної безпеки.

Вирішено актуальне наукове завдання формування державних механізмів забезпечення безпеки дитини. Визначено основні відмінності дитини від дорослої людини в державноуправлінському аспекті. Прослідковано еволюцію трактування низки понять, зокрема, “дитина”, “інтереси дитини”, “права дитини”, “безпека дитини”, надано авторське їх тлумачення. Досліджено особливості феномену безпеки дитини та її забезпечення. Проаналізовано стан нормативно-правового регулювання у сфері забезпечення безпеки дитини, зокрема Конституцію України, Закони України “Про національну безпеку”, “Про охорону дитинства”, Сімейний кодекс та ін. Визначено організаційно-правовий механізм державного управління безпекою дитини, вказано на розпорошеність функцій, слабку координацію дій органів влади, низьку відповідальність за отримані результати. Окреслено напрями удосконалення механізмів державного управління безпекою дитини. Обгрунтовано необхідність удосконалення правових норм, що врегульовують проблему підвищення відповідальності батьків щодо їх неповнолітніх дітей. Запропоновано напрями розширення функції Уповноваженого з прав дитини, удосконалення його організаційного апарату. Визначено необхідність розроблення Стратегії забезпечення безпеки дитини, запропоновано її базові положення. Обґрунтовано структуру Паспорта загроз безпеці дитини, визначено процедуру його розроблення та прийняття. Визначено мінімальні стандарти безпеки та благополуччя дитини. Окреслено п’ять рівнів реалізації стандартів, на яких відповідальні особи мають діяти в межах своїх функцій, компетенцій і повноважень.