Проведено комплексне дослідження загальних тенденцій та особливостей розвитку візантиністики у Київській Духовній Академії - вищому освітньо-науковому закладі Православної церкви на українських землях у XIX - на початку XX ст. З'ясовано, що візантинознавство посідало одне з чільних місць у навчальних програмах, структурі навчально-наукових підрозділів, формуванні контактів закладу з іншими науково-дослідними інституціями та відігравало помітну роль у підвищенні наукової кваліфікації викладачів і студентів Академії. Висвітлено, що дослідження минулого Візантії в Академії здійснювалося за посередництвом історико-богословських наук, насамперед, церковної історії, патрології, літургіки та церковної археології. Доведено, що науково-педагогічна діяльність визначних візантиністів закладу, їх внесок у розвиток української, російської та світової візантиністики, а також візантинознавчий доробок талановитих студентів закладу сприяли становленню Київської Духовної Академії як одного з провідних центрів візантиністики в Російській імперії.

Висвітлено життєвий шлях священика Стефана Лобачевського (1873 - після 1931 рр.). З'ясовано основні етапи здобуття освіти, церковне служіння й педагогічну діяльність в Одесі. Характеристику офіційних обов'язків доповнено аналізом сімейних, родинних і соціальних зв'язків. На матеріалах публіцистики реконструйовано окремі риси світогляду С. Лобачевського. Особливу увагу приділено науковій праці, зокрема монографії про життя, твори і морально-подвижницьке вчення св. Антонія Єгипетського, який стояв біля витоків східного чернецтва. Докладно з'ясовано перебіг слідчих дій щодо священика, які значною мірою визначали канву його життя у 1920-х - на початку 1930-х рр.

Увагу приділено визначенню місця Візантії на ментальних картах українських істориків XIX ст. Розглянуто білоруську історіографію про візантійський цивілізаційний спадок. Зроблено акцент на походженні румунського народу та його мови, становленні румунської державності тощо. Розглянуто образи й інтерпретації поствізантійського спадку. Висвітлено досвід румунської історіографії. Увагу приділено питанню Візантії в євразійському дискурсі. Розглянуто візантійську спадщину як фактор побудови нової української ідентичності.