Вперше в українській науковій думці здійснено цілісний історико-філософський аналіз основних засад та особливостей християнсько-неоплатонічної естетики Максима Сповідника та її вплив на формування теоретичного обгрунтування візантійського іконошанування. Виявлено, що вчення Сповідника про символ суттєво залежить від неоплатонізму Ямвліха і Прокла. Особливе значення мають вчення про синфеми як матеріальні ("втілені") символи, про теурга як носія божественної діяльності. Ці теорії були творчо переосмисленні Максимом при творенні його теорій естетичної герменевтики, святості, обожнення, трансценденції, містагогії. Усі ці теорії значно вплинули на формування теорій, що обгрунтовували іконошанування у творчості Іоанна Дамаскіна, а, отже, вплинули на візантійське розуміння символізму в цілому. Доведено, що використання теорій щодо онтологічних основ символізму іконошанувальниками мало принципово неоплатонічний характер та було частиною полеміки з християнським платонізмом, який заперечував сакральну роль чуттєвих символів та відстоював необхідність чистого спіритуалізму.