Різні фази процесу модернізації, котрий триває від XVIII ст., стали також джерелом архітектурного розвитку, що пройшов кілька стадій осучаснення. Після періоду концептуалізацїї на межі XX - XX ст. можна виділити дві фази теоретично добре розроблених напрямки "модернізму" та "постмодерну". Однак після вичерпання обидвома напрямками свого модернізаційного ресурсу, стали набирати популярності проектні прийоми, які отримали різну термінологічну детермінацію. Оскільки у всіх випадках ідеться про набір одних і тих самих прийомів, можна говорити про існування проблеми окреслення єдиного оптимального терміна, яким можна окреслити архітектуру на сучасній фазі модернізації. Врахувавши критику архітектурного формотворення періоду "високого модернізму" та недоліки "постмодерну", будівлі такого характеру мають свою власну концепцію формотворення. В силу історичних обставин в архітектурі Львова всі фази модернізації мали вигляд коливання між крайностями - модернізму у вигляді радянського типового та неоконструктивістського проектування та постмодерною демодернізацією. Впродовж 2010-х років тут відбувся стрімкий перехід до нової інтерпретації авангардних принципів у проектуванні і розвилась нова архітектурна мова, що потребує свого вивчення та кваліфікації. Розглянуто проблему термінологічного визначення сучасних об'єктів модерністської архітектурної мови на прикладі Львова. Визначається соціальні та культурні передумови і фактори, що вплинули на її формування. В цьому контексті аргументовано використання терміну неомодернізм, як поняття, що найбільш наближено до змісту розглянутих архітектурних явищ. Виділено 2 основні типи неомодерних обєктів, що виникли у львівській архітектурі в цей період. Перший із них характеризується чіткою прямокутною геометрією, в якій архітектурний образ формується низкою композиційних нюансів. Другий тип львівських неомодерних об'єктів - це динамічні композиції, в яких мета створення харизматичного образу дещо переважає логіку суто функціональної морфології. Можна сказати, що подібного роду спроби інтерпретують архітектурну форму як "мову", як це робили постмодерністи в минулому, але на відміну від останньої, ця "мова" створюється за допомогою авангардної візуальної культури, без натуралістичних і класичних пропозицій. Архітектура таких споруд - це своєрідний просторовий спосіб побудови пафосу, основними засобами якого є: великі масштаби, контрастний колір і пластична маса. Було визначено, що неомодернізм у ширшому соціокультурному сенсі можна віднести до: тенденції звільнення від впливу політичних і культурних інститутів ("істеблішменту") та помірної критики лібералізму, як свого роду нової "примусової" ідеологічної системи поглядів. У львівському контексті, у першому випадку, варто відзначити важливе місце, яке місто відігравало у популярних виступах під час Євромайдану у 2013 - 2014 рр., розвинену мережу організацій громадянського суспільства, відсутність у регіоні домінуючого впливу у великих випадках олігархічних діячів тощо. У другому випадку місто протягом усього 1990 - 2010 рр. місто було симбіозом ліберальної вітчизняної культури (толерантність до етнічних і мовних меншин, неоднорідна культурна спадщина тощо) та традиціоналістичних моделей колективної поведінки (масові релігійні ходи, регіональна етнографія тощо).

Різні фази процесу модернізації, котрий триває від XVIII ст., стали також джерелом архітектурного розвитку, що пройшов кілька стадій осучаснення. Після періоду концептуалізацїї на межі XX - XX ст. можна виділити дві фази теоретично добре розроблених напрямки "модернізму" та "постмодерну". Однак після вичерпання обидвома напрямками свого модернізаційного ресурсу, стали набирати популярності проектні прийоми, які отримали різну термінологічну детермінацію. Оскільки у всіх випадках ідеться про набір одних і тих самих прийомів, можна говорити про існування проблеми окреслення єдиного оптимального терміна, яким можна окреслити архітектуру на сучасній фазі модернізації. Врахувавши критику архітектурного формотворення періоду "високого модернізму" та недоліки "постмодерну", будівлі такого характеру мають свою власну концепцію формотворення. В силу історичних обставин в архітектурі Львова всі фази модернізації мали вигляд коливання між крайностями - модернізму у вигляді радянського типового та неоконструктивістського проектування та постмодерною демодернізацією. Впродовж 2010-х років тут відбувся стрімкий перехід до нової інтерпретації авангардних принципів у проектуванні і розвилась нова архітектурна мова, що потребує свого вивчення та кваліфікації. Розглянуто проблему термінологічного визначення сучасних об'єктів модерністської архітектурної мови на прикладі Львова. Визначається соціальні та культурні передумови і фактори, що вплинули на її формування. В цьому контексті аргументовано використання терміну неомодернізм, як поняття, що найбільш наближено до змісту розглянутих архітектурних явищ. Виділено 2 основні типи неомодерних обєктів, що виникли у львівській архітектурі в цей період. Перший із них характеризується чіткою прямокутною геометрією, в якій архітектурний образ формується низкою композиційних нюансів. Другий тип львівських неомодерних об'єктів - це динамічні композиції, в яких мета створення харизматичного образу дещо переважає логіку суто функціональної морфології. Можна сказати, що подібного роду спроби інтерпретують архітектурну форму як "мову", як це робили постмодерністи в минулому, але на відміну від останньої, ця "мова" створюється за допомогою авангардної візуальної культури, без натуралістичних і класичних пропозицій. Архітектура таких споруд - це своєрідний просторовий спосіб побудови пафосу, основними засобами якого є: великі масштаби, контрастний колір і пластична маса. Було визначено, що неомодернізм у ширшому соціокультурному сенсі можна віднести до: тенденції звільнення від впливу політичних і культурних інститутів ("істеблішменту") та помірної критики лібералізму, як свого роду нової "примусової" ідеологічної системи поглядів. У львівському контексті, у першому випадку, варто відзначити важливе місце, яке місто відігравало у популярних виступах під час Євромайдану у 2013 - 2014 рр., розвинену мережу організацій громадянського суспільства, відсутність у регіоні домінуючого впливу у великих випадках олігархічних діячів тощо. У другому випадку місто протягом усього 1990 - 2010 рр. місто було симбіозом ліберальної вітчизняної культури (толерантність до етнічних і мовних меншин, неоднорідна культурна спадщина тощо) та традиціоналістичних моделей колективної поведінки (масові релігійні ходи, регіональна етнографія тощо).

Розглянуто проблематику тлумачення об'єктів архітектурної спадщини, в контексті постійного збільшення їх кількості та розширення їх типологічного спектра, що призводить до загрози релятивізації поняття "цінності"; в зв'язку із цим, виникає необхідність розширення формулювання категорії цінності тих чи інших об'єктів спадщини. Одним із досі не задіяних ресурсів, у цьому контексті, може вважатись поняття ідентичності, розуміння якої потребує теоретичної кваліфікації. В межах цих пошуків, розглянуто ідеологічні аспекти архітектури національно детермінованого історизму XIX ст. На прикладі українського, польського та російського наративів простежено роль пафосу Ідеальної Батьківщини та конструювання психологічної прив'язаності до середовища тої чи іншої новопосталої нації. Здійснено аналіз концептуальних засад, які лягли в основу творення всіх трьох ідентичностей і були пов'язані зі специфікою зміни феодальної парадигми на модерну у регіоні Сх. Європи. Запропоновано принцип оціночної диференціації цього виду спадщини залежно від властивих кожній із них символічних ідеалів, трансльованих тою чи іншою конструкцією національної ідентичності.

Архітектура Перемишля Княжої доби здебільшого асоціюється із дитинцем, пов'язаним із перебуванням тут осередку влади та авторитету. Водночас рівень зацікавленості рештою містобудівельної тканини, другого за значенням міста Галицького князівства, що розташоване східніше, є відчутно нижчою. Серед будівель цього великого ареалу була розташована і церква св. Петра, щодо якої є як історичні документальні свідчення, так і новіші археологічні матеріали, котрі потрібно комплексно інтерпретувати. Аналіз джерельних і недавно отриманих археологічних матеріалів надає змогу уявити вигляд першого з двох храмів св. Петра у Перемишлі, котрий належить до Давньоруської доби. На підставі врахування різних даних можна припустити, що його планувальна структура була аналогічною до використаної у ранній церкві (св. Івана) у Галичі в урочищі Царинка. Найближчим за розмірами та структурою до перемиського храму є церква св. Миколая у Львові, габарити середнохрестя (~ підкупольного простору) яких майже однакові. Тому зовнішній вигляд перемиського храму реконструюється за аналогією до цих двох споруд. Зіставлення наявних даних про трансформації архітектурного образу будівлі надають можливість припустити, що найбільш імовірним часом зникнення давнього храму та будівництво на його місці нового, дещо меншого за розміром, є 1406 р. Саме з цією датою пов'язане найбільше зафіксоване руйнування споруди внаслідок пожежі. Оскільки після неї відбулась передача латинській общині давнього руського собору на Замковій горі, це може свідчити про те, що храм св. Петра знаходився в стані, який не надавав йому моги повноцінно функціонувати. Інші ймовірні дати зникнення споруди давньоруської доби, наприклад 1380 або 1498 рр., потребують додаткових аргументів.