Обговорено явище "невипадкового", яке, більш за все, стає домінуючим у певному конспірологічному сенсі цього слова. Звідси, його необхідно було розглянути у науковій площині і поставити наступну мету, а саме - визначити принцип взаємозв'язку випадкового і невипадкового в мультиверсумі уявних реальностей. Мета обумовлює головне завдання: концептуалізувати "випадкове" і "невипадкове" у шкалах типології фундаментальної та соціальної взаємодій. Результати дослідження. Автор показує, що поняття "випадкове" і "невипадкове" мають довгу історію з точки зору семантичного та герменевтичного підходів. Вони є похідними від філософських категорій "необхідність" і "випадковість". Категорії "необхідність" і "випадковість" є універсальними, вони репрезентують різні характеристики причинно-наслідкових зв'язків. Тобто, їх потрібно було розглянути і в онтологічному, і в епістемологічному, і в феноменологічному контекстах. "Необхідність" і "випадковість" показані як філософські категорії, що відображають різні типи зв'язків об'єктів і явищ. Тому розуміння категорії "необхідності" передбачає наявність фундаментальних знань про природу буття. Онтологічний, епістемологічний, та феноменологічний підходи дозволили виявити глибинні рівні взаємодії між природними і соціальними процесами. Обговорення. Ж. Бодріяр попереджає, що наука і техніка зіштовхують людину з нереальним світом поза істиною. М. Кастельс називає його новим комунікативним простором - Інтернет-галактикою. Н. Кетрін Хейлз вказує на процеси кодування та конструювання постлюдського. Висновки: при описі випадковості автор застосував ймовірнісний, стохастичний принцип. Імовірність визначається як структур-медіатор (посередник, що вказує на практичну сферу перетину випадкових та невипадкових подій), який забезпечує умовний баланс між їхніми проявами. Отже, невипадкове визначається як те, що є відмінним від випадкового, як неминуча подія. Воно залежить від волі людини (або людей) а також може залежати від волі деяких сил вищого порядку. Останні виробляють механізми, що забезпечують розвиток суспільного життя і цілого Всесвіту. Випадкове - протилежне невипадковому, воно не залежить від чиєїсь волі.

Найбільш складною дилемою у філософії є відношення феномена людини як унікальної істоти до всеохоплюючого буття. Цей парадокс пояснений тем, що і людина, і світ, як унікальні феномени, існують в реальності й тяжіють до деякого всеохоплюючого цілого, проте факт їхнього існування не має логічного пояснення. Мета роботи - дослідження парадоксу взаємодії "унікального" та "всеохоплюючого" за допомогою класичних фундаментальних, а також філософсько-богословських знань. Завданням роботи є здійснення концептуалізації "унікального" та "всеохоплюючого" як ідеальних моделей взаємодії. Методологією дослідження виступає трансцендентний метод, який забезпечує введення апріорних трансцендентних категорій - "унікальне", "всеохоплююче", що стали передумовою для розв'язання парадоксу взаємообумовленості унікального і загального, а також їхньої самотрансценденції. Результати. Показано, що у фундаментальному знанні виділяються головні положення: про необхідність визнання реальності існування світу, існування регулярності його устрою та пізнання його людиною. У філософії, ключовим постулатом є теза про взаємодію "людини-суспільства- Всесвіту" та суті цієї взаємодії. У той же час, "людина", "суспільство", "Всесвіт" вважаються ідеальними цілісними конструкціями-сингулярностями. Богословські постулати представлені у вигляді священних текстів, відображених в Одкровенні, де представлений Всеохоплюючий Логос, в фундаментальній доктрині про Всемогутнього, Всемудрого і Вселюбного Бога, про його істинну суть і хороші діяння. Обговорення. Уточнено, що свідомість є складною метафізичною абстракцією, топологічною конструкцією, яка недоступна емпіричному пізнанню, оскільки вона є ідеальним центром внутрішнього світу людини. Це - духовне явище, а не матеріальне, воно існує як безмежний мікрокосм. В цьому й проявляється одночасна унікальність і всеохопність свідомості. Висновки: це дало змогу зробити висновок, що всеохоплююче створює свій власний уяви-всесвіт, в якому людина існує. Цей світ - не лише природа, а й суспільство. Але людство також є творчим, як і всеохоплююче, адже створює власну модель життя. Таким чином, точка зору людини як унікального і Бога як всеохоплюючого збігаються саме в процесі побудови буття суспільного. Тобто те, що людина робить і створює є її призначенням з боку Всеохоплюючого.

Обгрунтовано тезу, що з одного боку, правові інститути виконують конкретну законодавчо-правову функцію. З іншого боку, сила закону може блокуватися з політичних, економічних чи інших умовних причин. У сучасному глобальному правовому соціумі сформувався загальний образ правових інститутів, який, як єдина модель, "накладається" на інші, існуючі в ньому, моделі, нібито "підганяючи" їх під себе. "Правовий інститут", як такий, виконує свою класичну функцію як механізм та сукупність правил, що регулюють ту чи іншу сферу діяльності, як спеціальний, закріплений у нормативно-правових актах різного рівня, порядок регулювання суспільних відносин, заснований на встановлених та забезпечених державою правових засобах. Глобальний правовий інститут регулює суспільні відносини, засновані на встановлених та забезпечених тим чи іншим об'єднанням держав правових засобах. Мета дослідження - концептуалізація ключових детермінантів розвитку глобальних правових інститутів та експлікація даного терміна в рамках сучасного соціально-філософського та філософсько-правового дискурсу. Ключовим завданням стало осмислення феномену глобальних правових інститутів та його впливу на сучасний глобальний правовий соціум. Соціально-філософський та філософсько-правовий методологічні принципи дозволили: розглянути глобальні правові інститути, їхню структуру, механізми формування соціальних зв'язків крізь призму сучасного суспільства, людини, культури, релігії, права; виявити зв'язки глобальних правових інститутів з іншими явищами права; зафіксувати когерентність сформульованих та кодифікованих правових норм з базовими ідеями та моральними цілями, що лежать в їхній основі; оновити понятійний апарат соціальної філософії та філософії права в частині трактування правових інститутів. У результатах дослідження доведено, що ключові детермінанти глобальних правових інститутів є відображенням глобальної системи права з точки зору її структури, а також логіки її розвитку. Логічні зв'язки між структурними ланками глобальних правових інститутів встановлюються за умови створення найстійкішої глобальної наддержавної правової системи. Такий логічний зв'язок визначається характером, обсягом, якістю та змістом суспільних відносин, на перший погляд опосередкованих правом. У дискусії підтверджено, що глобальні правові інститути можуть сформуватися на стику різних наднаціональних та наддержавних утворень, об'єднань, спілок, альянсів. Вони представлені як сукупність юридичних норм, що регулюють відносини усередині цих утворень. У висновках доведено, що ключовими детермінантами глобальних правових інститутів є: правове регулювання норм та протоколів через наявність множини глобальних несхожих правових систем; несиметричність норм юридичної відповідальності, де теоретична та практична моделі юридичної відповідальності часто не корелюють через складність конструкції цілісної глобальної правової систем.

Показано, що віртуум як один із вимірів соціуму є фіксатором моментів матеріалізації ідей, у порівнянні з якими комп'ютерна віртуальна реальність є практично повністю позбавленою духовності. Мета дослідження - концептуалізація феномену духовного віртууму в контексті взаємодії нескінченного в бутті віртууму і кінцевого в цифровій реальності кібертехносфери. Феномен віртууму розглядається в рамках соціально-філософського, онтологічного і трансцендентного підходів. У соціально-філософському контексті духовний віртуум постає як високотехнологічне інтелектуальне мірило в континуумі нинішньої антропотехносфери. Онтологічний підхід актуалізує зв'язок духовного віртуального з діяльністю інтелекту, свідомості, логіки і особливо з мораллю. Трансцендентний підхід передбачає розуміння, опис і фіксацію присутності духовного початку у всіх вимірах суспільства, включаючи віртуум. Скінченний у духовному віртуумі - це остання межа досягнення мети, кінцева причина. Скінченний характеризує будь-який певний, обмежений з точки зору технічних можливостей, об'єкт. Кожен віртуальний об'єкт є кінцевим і переривчастим. Визначеність надається Скінченному за його межею. Вона може бути просторовою, часовою, кількісною та якісною. У духовному віртуумі межа є умовною, уявною. Нескінченне, як таке, що не має кінця або немислиме, може бути представлене в духовному віртуумі як позапросторово-часовий континуум, оскільки будь-яка межа є надбуквальною, з урахуванням впливу ірраціонального і несвідомого на творчість і виробництво ідей. Обговорення. Узагальнено позицію про те, що комп'ютерний дизайнер здатний: адаптуватися до різних життєвих ситуацій; вивчати і засвоювати інформацію на основі отриманого досвіду; розуміти і застосовувати абстрактні поняття і наявні знання з метою управління віртуальною реальністю. Висновки: духовний віртуум у найзагальнішому сенсі об'єднує всі віртуальні прояви духу в комп'ютерному світі і людини в комп'ютері. Духовний віртуум як життя Цифрового Духу є властивістю душі, що полягає в переважанні духовних, моральних та інтелектуальних інтересів над матеріальними.

Постглобальна архітектоніка соціуму не вибудувалася до кінця, але її обриси проглядають на цивілізаційному, культурному, політичному, економічному, а також особистісно-психологічному та емоційному рівнях. Мета дослідження - концептуалізація феномена особистості в "пост глобальності" нового соціуму, що трансформується у стан "Homo Spiritus in Universum Concentus". Ключове завдання дослідження - здійснення перевірки того, чи є "постглобальність" одним зі способів збереження життя глобалізованого світу. Використано такі методологічні принципи: онтологічний, епістемологічний. "Постглобальність" представлено як нове явище, що й актуалізувало визначення місця та ролі особистості в новому стані соціуму. Визначено, що "постглобальність" має радше негативну конотацію з огляду на те, що глобалізований світ маскується в нових зразках дискурсу. Підтверджено, що сучасна теорія особистості формується в контексті онтології соціуму. Показано, що базисом особистості є не тільки генетичні, біологічні, фізіологічні (структурні) особливості, соціум і культура, але й більшою мірою трансцендентна її частина - дух, душа, свідомість. Соціальна епістемологія умовно розмежовує антропологічні поняття "людина", "індивідуум", "індивідуальність", а також з'єднує різні моделі реальностей - онтичну та онтологічну (фізику та "чисту модель"). Філософська метаонтологія показала, що особистість постає універсальністю, всезагальністю у системі відносин "універсум - соціум - людина". Підтверджено, що запропонована автором модель "Homo Spiritus in Universum Concentus" може слугувати підгрунтям для прийдешнього історичного етапу формування світу, в якому можливе: самовідродження особистості, її творчості; відтворення глибинних архетипів етнокультурного та релігійного різноманіття у суспільних відносинах; збереження природних програм, зумовлених біологічними особливостями людини. Особистість подано як активно діючий соціальний суб'єкт, який може змінити середовище свого існування. Знеособлення природи, утилітарний підхід до природи та до людини породжують ризоми. Зроблено висновки, що особистість - це морально-етичний феномен, який представлений як єдність цілепокладань, інтенціонально та гармонійно спрямованих на інші особистості, які, своєю чергою, конструктивно впливають на неї саму. Така єдність може сформуватися в майже ідеальному соціальному середовищі. Тому запропонована модель соціуму "Homo Spiritus in Universum Concentus", зважаючи на пришвидшення часу, у майбутньому є оптимальною.