Проаналізовано поняття "інтертекстуальність", виділено її суттєві ознаки та характеристики. Прослідковано появу терміну та його еволюція. Інтертекстуальність розглянуто як самостійна сфера досліджень, з власною проблематикою, об'єктом та предметом. Вона визначається як діалог тексту з текстом, як наявність риси одного тексту в іншому, який відомий читачеві, впізнається ним, співвідноситься з певною історико-культурною епохою. Інтертекстуальність уводить даний художній твір у контекст нової епохи як новий феномен. Відзначено, що саме на читацьких асоціаціях та інтерпретаційно-рецептивних здібностях і базується інтертекстуальність. Саме за рахунок їх розмаїття і вводяться інтертекстуальні практики прочитання тексту. Таким чином відбувається свого роду розрив автономії тексту. Таке позбавлення самоізоляції тексту спричинило пошук точок перетину даного тексту з іншими текстами, з епохою, культурою, історією, що надає право говорити не про літературні впливи, а про інтертекстуальність. Інтертекстуальність зміщує фокуси оцінки та прочитання даного художнього твору, у якому виокремлюється не оригінальність, а швидше природа художнього твору. Інтертекстуальність забезпечує пошук не біографічного автора, а наратора. Прояви авторських стратегій у тексті, їх пошук та виокремлення стають можливими завдяки такому контексту. Отже, інтертекстуальність забезпечує комунікативну настанову на читача, його очікування та інтенції. Адже всі акти інтертекстуальності художнього твору спрямовані до нього і на нього. Тому інтертекстуальність забезпечує зміну підходу до визначення цінності художнього твору не як самодостатнього і самоцінного, а як такого, що націлений на читача. Аналізується інтертекстуальність з погляду історико-літературного, комунікативного, системного та типологічного підходів. Методологічною основою роботи є теорія діалогічності М. Бахтіна, концепція пародії Ю. Тинянова, враховуються основні положення та думки дослідників інтертекстуальності, таких як Ж. Деррида, Л. Женні, Р. Барт, Ю. Крістева.