У недавніх дослідженнях було одержано докази того, що досвід (комплекс впливів), одержаний протягом ранніх періодів життя, відіграє суттєву роль у розвитку людини і що це також впливає на чутливість до захворювань у пізніші періоди. Механізми, які опосередковують такі впливи, залишалися значною мірою дискусійними. Існує складна взаємодія генома та навколишнього середовища, що є критичним фактором щодо розвитку та зумовлює індивідуальні відмінності поведінки. Дослідження взаємовпливів генома та середовища започаткували новий напрямок у відповідній області - епігенетиці. Епігенетичні зміни - це феномени, що регулюють експресію генів без будь-яких змін у послідовності ДНК та базуються на хімічних модифікаціях нуклеотидів ДНК та ядерних білків-гістонів. Досягнення епігенетики в дослідженнях людей і тварин надають підстави вважати, що епігенетичні зміни (такі, як метилювання ДНК) не тільки впливають на диференціацію клітин, але й модулюють функції генома у відповідь на впливи, одержані протягом раннього періоду життя, причому змін зазнають і функції генів, і фенотип. Результати недавніх досліджень показали, що індуковані середовищем епігенетичні модифікації успадковуються та є основою оборотних трансгенераційних змін фенотипу. Розглянуто нові роботи, присвячені взаємодії генома із середовищем. Відповідні досліди відкривають нові можливості для нашого розуміння причин індивідуальних відмінностей поведінки. Розуміння того, як середовище впливає на функції генома, знайде багато точок прикладання в підходах до лікування деяких хвороб та в ідеях механізмів успадкування.