Розглянуто аналіз теоретико-історичної спадщини в контексті осягнення ідеальної держави на прикладі філософських пошуків Платона. Досліджено напрям думки античного мислителя від формування суспільного ідеалу до появи утопічних тенденцій в його творчості, що в наступні століття відкрило світоглядні орієнтири для тоталітарного мислення. Розкрито основні витоки і передумови становлення поглядів Платона щодо ідеї всезагального блага, створення досконалої держави та намірів щодо її практичної реалізації. Наголошено на важливості вивчення філософських надбань минулого щодо розуміння особливостей трансформації суспільних ідеалів в утопічні конструкції з тоталітарним забарвленням задля уникнення істотних помилок у державотворенні в майбутньому. Проведено аналіз циклічності процесів суспільного розвитку України та обгрунтовується необхідність зміни стратегічних пріоритетів на цьому шляху.

Розглянуто систему заходів, що вживалися в добу революційних перетворень 1917 - 1920 рр. задля духовного відродження України, оцінено їх результативність та можливості використання тодішнього досвіду в умовах сучасних реалій національного буття українського народу. У період національно-визвольної боротьби було закладено основи державної національної системи освіти, науки, мистецтва, кінематографії, видавничої та бібліотечної справи, здійснено суттєві перетворення в інших сферах. Усе це справило суттєвий вплив на національнокультурне відродження українського народу та подальший розвиток його духовного життя. Одержані результати можуть слугувати підгрунтям для подальших досліджень у ракурсі теоретико-методологічного осмислення особливостей духовного розвитку в роки українського державотворення 1917 - 1920 рр.

Проведено аналіз екзистентності людського буття в добу постмодерну, ідентифіковано гностичний, аксіологічний, феноменологічний зміст смерті та безсмертя, класифіковано критерії зміни життєвої матриці пост модерної людини щодо сприйняття об'єктивної реальності й вироблення нового конструкту смислової еклектики нових пріоритетів буття й запровадження відповідних кореляційних систем, які формують сучасну онтологію смерті та безсмертя. Розкрито гностичні імперативи, на яких базуються ціннісні інтенції ставлення до смерті й будується константна модель сприйняття безсмертя. Розроблено матрицю особистої відповідальності за побудову індивідуального проекту буття, що надає змогу здійснювати перманентну корекцію смисложиттєвих горизонтів, які нівелюють апріорний прагматизм сучасної дійсності.

Розглянуто актуальну проблему - філософсько-релігієзнавче осмислення взаємовідносин релігії й моральності. Особливу увагу приділено розгляду їх функціонування в межах різних культурних традицій. У зв'язку з цим проаналізовано погляди І. Канта, П. Тілліха, М. Бахтіна. Релігія і моральність, віра й моральність виявляються культурними феноменами в різних традиціях світу. Роботи німецького філософа І. Канта присвячені питанням моралі й бажанню довести моральну необхідність існування Бога. Інтерпретація Біблії в кантівській філософії надає змогу простежити взаємозв'язок філософії релігії та моральної філософії, релігії і віри, релігії та культури в межах своєї системи, а також відкрити для себе сенс практичної філософії, що надає можливість узгодити її з теорією філософії, виявити цілісність системи та взаємозв'язок.

Рефлексія практик сучасного суспільства та дослідження теоретичної основи суспільного розвитку надає змогу розкрити проблеми сучасного суспільства, обгрунтувати кризу "кризового способу життя" людини як суб'єкта процесу історіотворення за умов сьогодення. Генезис процесу формування та розвитку соціальних систем, зокрема здійснення процесів самоорганізації та забезпечення цілісного, всебічного та гармонійного становлення людини; окреслення основних цінностей гуманістично орієнтованого суспільства та визначення проблем гуманізації суспільного життя на теоретико-методологічній основі творчого підходу дає можливість визначити засадничі принципи, механізми та засоби процесів самоорганізації соціальних систем. Нове основне суспільне відношення у форматі діалогу, співробітництва як основи суб'єкт-суб'єктних взаємовідносин; поліфонія суб'єктно-суб'єктних взаємовідносин у царині "живого спілкування" стають реальними принципами планування, реальної організації економіки, реальними принципами інженерно-технічної думки, організації школи та всіх інших інституцій, у тому числі підгрунтям формування реальних принципів самоорганізації соціальної системи, суспільного розвитку та відтворення загалом. Це зумовлює подальші наукові дослідження - проблематики та практик самоорганізації в напрямі гармонізації її сутності та форми.

Висвітлено проблеми надання соціальної допомоги як виду соціальної системи, що утворюється в результаті поєднання різнорідних елементів, між якими відбувається постійна взаємодія. Головним завданням соціальної допомоги є гармонізація соціальних відносин шляхом розробки і реалізації організаційно-економічних, науково-технічних, морально-правових аспектів їх регулювання. Універсальним елементом системи соціального забезпечення є бажання служити людям, що інтегрується в такі структурні складові: соціальна підтримка, права людини, аматорська освітньо-інноваційна координація. З точки зору наукового дослідження, кожен із цих структурних елементів соціальної допомоги є цікавим та містить прикладний характер.

Проведено теоретико-методологічний аналіз світогляду, визначено його структурні складові, установлено, що світогляд є основою реального утвердження людини в усіх сферах її життєдіяльності, особливо в практичній та духовній діяльності. Доведено, що світогляд є способом інтерпретації буття людини, формою духовного засвоєння й розуміння навколишнього світу, реальних існуючих цінностей, знань, уявлень людини про світ та їх цілісне, практичне спрямування. Висвітлено основні функції й принципи світогляду. Конкретизовано світоглядні складові діяльності людини, що регламентовані її практичним досвідом і теоретичною діяльністю; відповідно до цього світогляд є теоретичною основою потреб, інтересів, цілей, мотивів людської діяльності з реалізації індивідуальних, індивідуально-суспільних та суспільних ідеалів відповідної історичної доби.

Розглянуто соціальну специфіку сучасного українського суспільства. Наголошено його транзитивний характер, через що виникає теоретична проблема створення адекватного філософсько-політичного словника опису української дійсності. Спонтанні посткомуністичні трансформації суспільства призвели до утвердження в Україні кланово-корпоративної системи влади та загальної корпоратизації суспільного життя. Це тягне за собою підпорядкування всіх суспільних процесів та дій інтересам утримувачів влади і власності (причому саме позиція у владі - а не праця, ділова ініціатива, творчість тощо - стає основним режимом й основою здобуття власності). Проаналізовано особливості корпоратизованої соціальності, зокрема специфічний феномен подвоєної (амбівалентної) соціальності. Усе, з чим має справу людина в амбівалентній соціальності, має повсякчас переводитися з режиму видимої "даності" в режим декодованої "справжності" й навпаки. Людина, яка приймає амбівалентну соціальність, за визначенням не є громадянином. Вона не має ні приватної сфери, у якій належить собі; ні публічної сфери, у якій досягає власних цілей в інтеракції з усіма. Такий стан речей призводить до різкого зниження соціальної динаміки й унеможливлює продуктивний розвиток суспільства. Відтак на сьогодні Україна постала перед необхідністю подолання корпоратизації суспільного життя і фактичного перевстановлення суспільства на нових засадах, серед яких чільне місце належить демократичному урядуванню. Сталий і продуктивний ефект може мати лише послідовна боротьба народу за свої права, загальним сенсом якої є демократична революція. На відміну від класичної буржуазно-демократичної революції, спрямованої на зміну соціального устрою та форми власності, сучасна демократична революція бореться проти суспільного симулякру і перетворює декларативний соціально-політичний порядок на дійсний стан речей. Вона спрямована не стільки на структуру суспільства, скільки на режим його існування. У цьому сенсі демократична революція на сьогодні є актуальною не лише для транзитивних суспільств, а й для країн розвиненої демократії.

Розглянуто соціально-політичне самовизначення сучасної України на шляху до євроінтеграції. Європа постає для України у двох головних вимірах: як європейська спільнота держав, з якими Україна співпрацює; як визначальна для всіх складових суспільної і культурної дійсності система цінностей, що визначає певний тип життя, особистого самовизначення та суспільного розвитку. Наголошено на пріоритетності другого з цих значень. Євроінтеграція України - це передусім перетворення українського суспільства і форм нашого життя (в усіх сферах) відповідно до стандартів, пріоритетів і системи цінностей, напрацьованих європейською цивілізацією. Причому це не запозичення зовнішньої цивілізаційної моделі, а природний для України шлях розвитку, що суголосний її власній культурно-історичній самобутності. Виділено три індикативні показники європейськості: примат суспільства над державою; гарантована власність, свобода підприємництва та праці; високий рівень загальносуспільного консенсусу (деліберативна демократія). Аналіз української ситуації за цими індикаторами приводить до висновку, що загальним наслідком і виявом вад і слабкостей українського суспільства є фактична відсутність партнерства між державою і суспільством, між основними секторами суспільства, між громадянами і суспільними інститутами. Більше того, на сьогодні між спільнотою громадян і корпорацією можновладців розгорнулася досить активна боротьба за соціальну ініціативу, яка за обставин постійного зниження рівня життя та інших чинників має перспективу потужного соціального катаклізму та жорсткого, навіть нещадного протистояння цих сторін. Звернення до автентичного сенсу політики засвідчує, що існуюча в Україні система є квазіполітичною, яка насправді приховує панування корпорації можновладців. Натомість правдива політична система по суті протистоїть пануванню, унеможливлює його і є способом реалізації свободи і прав громадян. Це відповідає сенсу політичного в європейській традиції, тому євроінтеграція та встановлення народовладдя в Україні є суголосними процесами, спрямованими на спільну соціальну та культурно-історичну перспективу.

Досліджено практики формування колективних ідентичностей за умов глобального полікультурного середовища. Проаналізовано найгостріші суспільні виклики, що зумовлюють кризу сучасної національно-культурної ідентичності. Обгрунтовано роль держави щодо формування символічних полів, завдання яких - сприяти ототожненню людини з власною нацією. Трансформація ідей мультикультуралізму разом із появою нових ідентифікаційних моделей розглядаються як форма протистояння глобалізаційному тиску на соціокультурну сферу. Наголошено на необхідності вироблення принципів визнання множинності культур та релігій, самоцінності кожної з них, без яких утримання стану динамічної рівноваги як умови виживання людської цивілізації видається неможливим. Ініційовано пошук альтернативних стратегій культурної політики як механізму зниження ризику втрати етнокультурної самобутності в контексті сучасних соціокультурних змін.

В контексті проблем політико-психологічної комунікації досліджено структуру, засоби та основні способи трансляції інформації, чинники взаємодії політичної влади із суспільством. Студіюються поняття "політична легітимність", "електоральна комунікація", "електронна демократія", розглянуто концепцію політичної підтримки. З точки зору політичної психології впроваджується ідея психологічної парадигми мислення в нових умовах сучасних загроз і викликів. Значну увагу приділено феномену політичної влади, що позиціонується автором як різновид психологічного впливу, і звідси - комунікаційному процесу взаємодії "керуючих" і "керованих", інформаційному обміну між ними.

Особливу увагу в цій статті зосереджено на тих компонентах богословського вчення про "справи Божі", де автори, які пишуть на теми релігії, розглядаючи уявлення про пряму божественну каузальність, неодмінно підіймають питання модусу реальності чуда та міри відповідності суджень про безпосередні творчі акти Бога реальному стану справ. Використано такі методи пізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові та окремо наукові теоретичні методи. Автор слідував принципу об'єктивності, історизму, застосовував каузальний аналіз і типологічний метод дослідження. Аналіз сучасних релігійних концепцій чуда безпомилково свідчить про те, що для теології зусилля навіть самого допитливого розуму в справі осягнення дій Божих у світі часом стикаються з нездоланними, самою вірою визначеними кордонами, а будь-який, навіть найзухваліший пізнавальний акт призупиняє свій поступ перед його (чуда) містичним, непізнаваним ядром. У цьому ключі чудо богословами витлумачується не як загадка або містифікований ребус, що їх із часом є сподівання розв?язати чи розплутати, а як незбагненна таємниця, ключі від якої перебувають у позахмарних інституціях, вимірах чистої абстракції. І безсумнівним мірилом тих меж, за які не може сягнути розум у "питанні чуда", на глибоке переконання релігійних ідеологів, є проблема "вузла причинності", у широкому розумінні - проблема модальності божественних дій у світі. За відсутності ж пояснення цього кола питань, без яких годі й сподіватися пролити світло розуміння на питання модусу реальності чуда, будь-які концептуалізації останнього не зможуть виконати ту роль, яка їм відводиться, а саме - зробити переконливим і життєздатним учення про дієвого Бога, здатного творити неможливе.