Показано, що класична парадигма дослідження проблем забезпечення національної безпеки практично вичерпала свої можливості, як методологічна основа пошуку адекватних відповідей на загрози національним інтересам. Проаналізовані передумови та обгрунтована доцільність переходу до інституційно-цивілізаційної парадигми дослідження вказаних проблем, яка передбачає комплексне використання діяльнісного, цивілізаційного, синергетичного підходів та інституціонального аналізу і має бути покладена в основу розвитку методології державного управління у сфері національної безпеки.

З використанням відкритих джерел систематизовано знання стосовно світових напрямків і підходів щодо використання інформації, яка отримується за допомогою супутникових систем розвідки та спостереження в інтересах зміцнення національної безпеки. Наведено основні напрямки подальшого вдосконалення космічних розвідувальних систем. Визначені вимоги до розрізненної здатності отримуваних зображень на космічних знімках та величини масштабів. Досліджено розвиток нового покоління комерційних супутників спостереження.

Проаналізовано існуючі підходи щодо моніторингу в системі державного управління як одного з видів інформаційного забезпечення, при цьому запропоновано його визначення, яке відповідає сутності процесу спостереження у складі інформаційного забезпечення системи державного управління у воєнній сфері. Обгрунтовано його роль та місце як виду інформаційного забезпечення, а також необхідність взаємодії з іншими видами інформаційного забезпечення в системі державного управління у воєнній сфері.

Досліджено пріоритетні напрямів удосконалення діяльності сектору безпеки в системі забезпечення національної безпеки. Обгрунтовано необхідність, за умов виникнення сучасних викликів та загроз гібридного типу, визначення предмету діяльності сектору безпеки крізь призму забезпечення національної стійкості. Наведено теоретично-методологічне обгрунтування визначення засад та принципів діяльності сектору безпеки у сфері захисту критичної інфраструктури. Визначено пріоритетні напрями удосконалення практичного інструментарію та механізмів взаємодії сектору безпеки із іншими складовими системи забезпечення національної безпеки. Визначаються першочергові завдання з формування державної системи захисту критичної інфраструктури, і зокрема основні завдання органів сектору безпеки.

Розглянуто визначені чинним законодавством цілі реформування системи державного управління суб'єктами забезпечення національної безпеки України. Вивчено досвід Республіки Польща щодо реформування системи стратегічного керівництва обороною, а саме реформування системи управління Збройних Сил Республіки Польща відповідно до стандартів НАТО, проблемні питання та шляхи їх вирішення. Основою концепції реформування було визначено розмежування функцій застосування та підготовки військ. Однак фахівці приходять до висновку, що на практиці (у випадку передачі військових частин та окремих підрозділів у підпорядкування від Генерального командування видів до Оперативного командування видів Збройних Сил Республіки Польща) таке розмежування призвело до порушення вертикалі управління військами та їх всебічного забезпечення. Це має негативні наслідки для забезпечення національної безпеки та обороноздатності Республіки Польща, які мають бути враховані Україною при виконанні аналогічних заходів безпекового та оборонного характеру.

На підставі законодавчих та інших нормативно-правових актів досліджено роль та місце державних колегіальних органів в системі державного регулювання діяльності недержавних інституцій у сфері національної безпеки. Надано пропозиції щодо внесення змін до законодавчих актів щодо розподілу повноважень у сфері ліцензування господарської діяльності між органами формування державної політики та державними регуляторами.

Досліджено сутність поняття "державна політика у сфері охорони дитинства". Зокрема, досліджуються наукові здобутки вітчизняних авторів, на основі яких зазначається, що системно питання реалізації державної політики у сфері охорони дитинства на державному рівні не досліджені. Зазначено, що забезпечення безпеки дитини, реалізації її інтересів мають стати загальнодержавним пріоритетом державної політики з питань національної безпеки.

Доведено значущість проблеми смертності внаслідок самогубств як загрози для громадського здоровгя і національної безпеки, а також перешкоди досягнення Цілей Сталого Розвитку. Наведено розрахунки які свідчать, що обсяг втрачених років потенційного життя населення у звгязку з передчасною смертністю в результаті самогубств досягав у 2015 р. 133,296 тис. людино-років. Виявлено суттєву диспропорцію втрат залежно від статі: загальна кількість втрачених років потенційного життя чоловіків у понад п'ять разів вища, ніж жінок. Розрахована в грошовому еквіваленті величина ВВП, недоотриманого внаслідок передчасної смертності населення України в результаті самогубств, яка становила в 2015 р. 6,16 млрд гривень. Обгрунтовано рекомендації щодо мінімізації реальних і потенційних втрат, спричинених самогубствами.

Оцінено стан дії соціальних небезпек, ризиків та загроз національній безпеці. Конкретизовано їх зміст та прояв за умов збройного конфлікту на Сході України. Визначено несприятливі наслідки реалізації соціальних небезпек. Обгрунтовано пропозиції та рекомендації щодо мінімізації та попередженню проявів соціальних ризиків та небезпек шляхом удосконалення управління системою національної безпеки та соціальної політики.

Виконано аналіз дисфункцій, дефектів та дисбалансів в системі державного управлінні, як соціальному інституті у контексті їх впливу на національну безпеку. Доведена необхідність оцінювання синергетичного ефекту прояву цих факторів та розробки комплексу заходів щодо адекватної протидії їм у контексті забезпечення національної безпеки. Обгрунтовано, що формування проблемно-орієнтованого поля цілепокладання системи державного управління має здійснюватися з урахуванням факторів, які відображають необхідність розвитку соціальних інститутів, і факторів, які є причинами дисфункцій, дефектів та дисбалансів у функціонуванні цих інститутів. Встановлено, що оцінювання ефективності вказаної системи має здійснюватися у контекстах її функціональної спроможності щодо інноваційного розвитку інших соціальних інститутів і своєчасного виявлення, ідентифікації та адекватного реагування на загрози національній безпеці. З'ясовано, що стратегічні цілі, що відображають об'єктивно існуючі потреби індивіда, суспільства та держави мають бути визначальними змінними при розробці керівних документів, які мають за мету підвищення ефективності системи державного управління, як соціального інституту.

Запропоновані підходи щодо ідентифікації, класифікації та оцінювання небезпек політичній безпеці, використання яких дозволяють підвищити якість державно-управлінських рішень з питань забезпечення національної безпеки. З огляду на фактори, які є причинами виникнення небезпек політичній безпеці та у контексті завдань суб'єктів системи управління у сфері політичної безпеки, запропоновано здійснювати розподіл вказаних небезпек на групи, підгрупи. На основі аналізу когнітивних ознак, які характеризують ступінь негативного впливу небезпек на політичну безпеку, обгрунтована доцільність вирізняти виклик політичній безпеці, потенційну загрозу та реальну загрозу політичній безпеці. Для кількісної оцінки наслідків для політичної безпеки тієї чи іншої небезпеки доцільно використовувати функцію ризику, аргументами якої є ймовірність небажаної події та розмір максимально можливого збитку через її настання. У контексті наслідків дестабілізації політичної системи обгрунтована доцільність градації інтенсивності небезпек політичній системі (низька, середня та висока ступінь).

Визначено когнітивні ознаки явища, яке позначають поняттям "енергетична бідність". Обгрунтовано, що ці ознаки мають бути домінантою при розробці та реалізації державної політики щодо її подолання. Встановлено, що характерними ознаками енергетичної бідності є неможливість окремих груп та шарів населення реалізувати свої потреби в енергетичних ресурсах в умовах лібералізації енергетичних ринків; нерозвиненість потреб населення в енергетичних ресурсах та рівень їх реалізації, що впливає на рівні та масштаби енергетичної бідності; вимушене позбавлення населення можливості задовольнити свої потреби в енергетичних ресурсах, які необхідні для підтримання способу життя притаманного конкретному суспільству в конкретний період. На основі з'ясування когнітивних ознак енергетичної бідності визначені першочергові завдання органів державної влади в контексті виявлення, ідентифікації, оцінювання та розробки механізмів подолання енергетичної бідності.

Визначено сутність поняття "спроможність" сил оборони та його взаємозв'язок з поняттями "можливість" і "здатність", що дозволяє запропонувати шляхи усунення існуючих розбіжностей у поглядах експертів з військових питань у процесі поступового переходу, з використанням сучасних євроатлантичних підходів, на нові принципи стратегічного й оборонного планування на основі розвитку спроможностей, орієнтованих на загрози.

Проаналізовано існуючі підходи щодо інформаційно-аналітичного забезпечення як одного з видів інформаційного забезпечення в системі державного управління. На основі представлення послідовності процесів обробки і використання інформації та прийняття рішення в системі державного управління уточнено визначення поняття інформаційно-аналітичного забезпечення, зокрема у воєнній сфері, обгрунтовано його роль та місце як виду інформаційного забезпечення у цій сфері у взаємодії з іншими видами інформаційного забезпечення.

Розглянуто основні проблеми оцінки ефективності інформаційно-пропагандистського забезпечення Збройних Сил України. Проаналізовано і узагальнено існуючі моделі і методи процесу оцінки, визначено ключові показники оцінки ефективності інформаційно-пропагандистського забезпечення. Встановлено, що вибір моделі оцінки і її методів залежить від цілей інформаційно-пропагандистського забезпечення, національних інтересів держави, соціально-політичних умов. З огляду на багатомірність його цілей і об'єктів доцільно здійснювати оцінку ефективності на основі методів багатовимірного статистичного аналізу, що дозволяє не тільки групувати об'єкти спостереження в класи, розглядати їх у динаміці, а й формувати якісні агреговані показники як для опису самих об'єктів, так і для моніторингу прогресу як результату управлінського впливу. Доведено, що для отримання достовірних результатів оцінки про ефект проведення заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення необхідно застосовувати комплексний комбінований підхід для визначення моделі і методів оцінки.

Проведено аналіз основ стратегічного керівництва Збройними Силами України та іншими складовими сил оборони, як складової системи управління державою. Розглянуто: положення Конституції та низки законів України на яких будується система стратегічного керівництва Збройними Силами України та іншими складовими сил оборони; повноваження суб'єктів системи стратегічного керівництва; відмінності між Ставкою Верховного Головнокомандування в колишньому СРСР і Ставкою Верховного Головнокомандувача в Україні тощо.

Розглянуто питання формалізації поняття "екологічний тероризм". Обгрунтовано зв'язок екологічної безпеки та екологічного тероризму у контексті національної безпеки держави. Надано систематизацію напрямів терористичних екологічних загроз та негативного впливу на національну безпеку та форм "екологічного тероризму". Формалізовано види "екологічного тероризму": "сільськогосподарський тероризм", "технологічний тероризм". Запропоновано розмежування понять "екологічний тероризм" і "екологічний активізм" (радикалізм). З правової дефініції в статті запропоновано визначення "екологічного тероризму" як незаконного або умисного заподіяння значної шкоди навколишньому природному середовищу з метою залякування населення або примусу уряду або міжнародної організації до здійснення будь-яких дій або утримання від їх вчинення. Запропоновано варіанти стратегії щодо запобігання та боротьби з екологічним тероризмом шляхом підвищення екологічної безпеки. Розглянуто еколого-правові заходи щодо превенції і боротьби з екологічним тероризмом. Визначено, що "екологічний тероризм" - дуже серйозний злочин, яке може зазіхати не тільки на громадську безпеку і громадський порядок, але і на мир і безпеку людства, як об'єкт злочину, в разі вчинення теракту, наприклад, на атомній електростанції. Тому "екологічний тероризм" як кримінальний злочин вимагає або виділення зі складу тероризму, або введення нової кваліфікаційної ознаки в даний склад.

Зосереджено увагу на "політичній безпеці" як визначальному структуроутворюючому факторі формування та цілепокладання системи державного управління у сфері політичної безпеки. Це, на думку автора, дозволяє більш грунтовно розкрити сутність процесу, під яким науковці та управлінці розуміють "забезпечення політичної безпеки", розкрити природу процесів, подій та інших чинників, які вони ідентифікують, як виклики та загрози політичній безпеці. Висвітлено сукупність властивостей, взаємопов'язаних і взаємозумовлених проявів, ролей та завдань як політики, так і безпеки, які віддзеркалюють різні їх грані, ускладнюють однозначне й вичерпне визначення сутності політичної безпеки та свідчать що вона є феноменом, який у соціокультурному контексті має статус наукової категорії, є явищем, яке має бути об'єктом постійних наукових досліджень, де об'єктивне і суб'єктивне виступають як єдине ціле. На основі критичного аналізу наукових праць, у яких розглядаються філософські, політичні та державно-управлінські аспекти забезпечення національної безпеки, обгрунтовано положення про доцільність розгляду дефініції "політична безпека", як наукової категорії. Акцентовано увагу на тому, що інструментом, на який покладається виконання завдань щодо забезпечення політичної безпеки є система державного управління у сфері політичної безпеки, а експертно-аналітичний та науковий супровід політичних і державно-управлінських рішень у вказаній сфері має здійснюватися з урахування досвіду демократичних країн.

Вивчено існуючі підходи щодо організаційно-управлінського забезпечення в системі державного управління. По-перше, на підставі аналізу інформаційної сутності державного управління та кібернетичної моделі системи його реалізації запропоновано нове визначення організаційно-управлінського забезпечення як виду інформаційного забезпечення в системі державного управління: організаційно-управлінське забезпечення (в інформаційному забезпеченні державного управління) - комплекс організаційно-розпорядчих та адміністративно-розпорядчих заходів, які реалізуються органами державного управління, їх керівництвом, зокрема шляхом документообігу, з метою формування (обгрунтування) і прийняття рішень, доведення їх до підлеглих, організації виконання та контролю. На основі уточненого визначення цього поняття, яке відповідає сутності процесу обробки інформації і використання та прийняття рішення в системі державного управління, обгрунтовано його роль та місце як виду інформаційного забезпечення у взаємодії з іншими видами інформаційного забезпечення. Роль організаційно-управлінського забезпечення в державному управлінні полягає в обгрунтуванні і прийнятті управлінських рішень (на підставі своєчасно одержаних, достовірних та достатніх інформаційних ресурсів), доведення їх до підлеглих, організації виконання та контролю, а його місце визначається характером завдання щодо планування, організації та реалізації управлінського впливу на об'єкт (процес) державного управління, а також контролю за його дієвістю. Одержані результати, за умови їх впровадження у практику, дозволяють найбільш раціонально розділити сектори відповідальності та обов'язки виконавців у єдиному контурі державного управління. Подальші дослідження доцільно спрямувати на обгрунтування та розкриття особливостей інших видів інформаційного забезпечення в системі державного управління та механізмів їх реалізації, що дозволить більш чітко зосередити зусилля інформаційної політики держави на удосконаленні інформаційної інфраструктури держави, зокрема в інтересах підвищення ефективності процесу державного управління.

Праналізовано деякі підходи щодо вдосконалення територіальної оборони як складової системи оборони держави, обгрунтовано певні шляхи її посилення для оборони держави й захисту територіальної цілісності України від агресора. Розглянуто: зміни в чинному законодавстві, що стосуються територіальної оборони; напрацювання вітчизняних фахівців щодо аналізу системи територіальної оборони України та необхідності її удосконалення; досвід Великої Британії щодо реформування системи територіальної оборони; підхід до територіальної оборони як різновид народного опору, який зорганізується і здійснюється під керівництвом і контролем державних органів та спрямовується на сприяння діям регулярної армії для досягнення перемоги над агрессором. Окреслено проблеми, які необхідно вирішити з метою підвищення оборонного потенціалу держави за рахунок територіальної оборони. Наголошено, що потрібне законодавче вдосконалення територіальної оборони для усунення протиріч - територіальна оборона як форма збройної боротьби потребує злагоджених дій усіх силових структур держави та місцевих органів влади і самоврядування. Водночас підготовка територіальної оборони та безпосереднє керівництво нею покладено на командування Сухопутних військ, яке, як орган тільки військового управління не має жодних повноважень для впливу на інші суб'єкти забезпечення національної безпеки. До того ж наявна теорія територіальної оборони не відповідає нинішньому і майбутньому складу ЗС України та теорії їх застосування. Зважаючи на те, що існуюча законодавча база і наукова теорія територіальної оборони не відповідають сучасним вимогам, існує нагальна потреба в розробленні та затвердженні Концепції територіальної оборони України, яка б відповідала новим вимогам сучасної Стратегії національної безпеки, Воєнній доктрині, Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України, Стратегічному оборонному бюлетеню України та воєнному мистецтву. Ця Концепція повинна враховувати особливості функціонування складових сил безпеки і оборони, набутий у ході протистояння російській агресії досвід керівництва обласними державними адміністраціями з питань активної протидії сепаратизму, захисту територіальної цілісності держави. За результатами проведеного дослідження, на думку авторів, доцільним є залучити до виконання основних завдань територіальної оборони керівництво областей і районів (голів обласних, районних державних адміністрацій), адже саме місцеві органи влади на обласному та районному рівнях можуть підвищити ефективність заходів територіальної оборони для захисту ввірених їм територій.