Зазначено, що в тексті Пересопницького Євангелія на всіх рівнях виявлено велику кількість варіантів нових, переважно народнорозмовних елементів. На підставі результатів дослідження зроблено висновки: синтаксична структура пам'ятки є виразно українською; проникнення народнорозмовних елементів до писемної мови є свідченням, що норма української літературно-писемної мови XVI ст. орієнтувалася на загально-народну мову.

Репрезентовано біографічні дані та наукові здобутки Лукії Лук'янівни Гумецької - відомого мовознавця-славіста, доктора філологічних наук, лауреата академічної премії ім. І. Франка. Надзвичайно широкий діапазон наукових інтересів Л.Л. Гумецької охоплював актуальні теоретичні та практичні питання лексикології та лексикографії, маловивчені або дискусійні проблеми, зокрема, українсько-білоруські або українсько-західнослов'янські мовні зв'язки давнього періоду, сучасні тенденції у слов'янській топонімії та антропонімії.

Зазначено, що в Інституті української мови розвинено традиції та визначено нові напрями дослідження української мови, створено разом з провідними кафедрами україністики наукові центри для розгортання спільних наукових студій. Наукова діяльність Інституту поєднує фундаментальні дослідження в галузі українського мовознавства з прикладними, спрямованими на подальше унормування сучасної української мови, її термінології, а також випрацювання мовного законодавства та мовної політики.

Стисло викладено життєвий та науковий шлях українських словникарів - Б.І. Зінченка, П.Й. Горецького, І.М. Кириченка, В.С. Ільїна, Т.В. Зайцевої. Охарактеризовано їх внесок у створення "Російсько-українського словника" (1927 р.), "Словника термінів педагогіки, психології та шкільної справи" (1928 р.), "Словника медичної термінології" (1936 р.), а також повоєнних видань: "Російсько-українського словника", перший том якого вийшов друком у 1953 р., "Українсько-російського і російсько-українського словника власних імен людей" (перше видання 1951 р.).

Зроблено висновок, що "В(е)лесова книга" не є пам'яткою дохристиянської доби - в тексті зафіксовано 439 випадків уживання церковнослов'янських форм, а також репрезентовано лексику або форми майже усіх відомих слов'янських мов (бракує елементів, властивих двом серболужицьким, македонській і полабській мовам). Висунуто гіпотезу, що "В(е)лесова книга" є фальсифікованим варіантом загубленого автентичного тексту.

Проаналізовано предикативно-валентну основу елементарних односкладних речень, визначено їх особливості, зокрема: семантико-синтаксична структура таких речень грунтується на валентному потенціалі лише предикативних синтаксем зі значенням стану; предикат невласне-стану визначає результативний стан і стан, що є водночас потенційною дією або потенційним процесом/станом.

Зазначено, що в спонтанному, малоконтрольованому мовленні жаргонна лексика зазнає семантичних, морфологічних, словотвірних модифікацій, які обумовлюють асиміляцію жаргонної лексики системою української мови. Зроблено висновок, що мовна та національно-культурна специфіка сучасної жаргонної лексики формується завдяки появі українського відповідника до "інтернаціонального" жаргонізму.

На підставі даних порівняльного аналізу "Реєстра Війська Запорозького 1649 р." і відомих словників XVII ст. зроблено висновок, що досліджена пам'ятка має народнорозмовний характер, в якій замість поодиноких лексем використано ряди синонімічних свідоцтв і серії словотвірних варіантів. Відтворено відповідні лексико-словотвірні ареали, в яких простежуються протиставляння: наявність або відсутність тієї самої форми, опозиція синонімів.

Стисло наведено результати дослідження канонічних церковних текстів Біблії, перекладених українською мовою. Висунуто тезу, що певні елементи мовної структури можуть свідомо використовуватися для створення конфесійно-сакрального стилю, притаманного Біблії. Висвітлено етапи розвитку старослов'янської мови: солунський, мораво-паннонський, болгаро-македонський. Зазначено, що вже наприкінці XI ст. сформувалася давньокиївська (давньосхіднослов'янська) редакція старослов'янської мови, детально охарактеризовано її найголовніші ознаки.

Розглянуто актуальну проблему щодо змін в "Українському правописі", яка полягає, на думку науковця, у відновленні самобутності українських мовних рис - написання певних звуків і деяких граматичних форм. Визначено причини, що спонукали до реформування українського правопису: потреба виправити помилки, які призвели до зникнення самобутніх структур з мови; усунути недоречності, зокрема, в написанні спільнокореневих слів чужомовного походження; намагання спростити правопис, полегшити засвоєння правил, звести до мінімуму винятки.