Проаналізовано механізми художнього втілення дискурсу ірраціонального - психічного та містичного. Аналіз психічного ірраціонального пов'язаний з показом психосвіту персонажів - дослідженням упливів інстинктів Еросу та Танатосу на поведінку дисгармонійних рефлектуючих особистостей, внутрішня нецілісність яких спричинює нестабільні психічні стани, появу ідеї-фікс "надлюдини". Опосередкованим виявом психічного ірраціонального став простір, позначений негативними конотаціями темного, "чужого", подвійного простору (реального й фантасмагоричного), представленого в міфологічній, символічній і психологічній складових. Конкретизовано опозиції "життя" / "смерть", "вічне"/ "минуще", "краса" / "потворність", "свій" / "чужий" як прояви "інобуття" під час аналізу тріади "Дім" - "Антидім" - "бездомність". Спостереження за перетворенням "Дому" як осередку Роду на хтонічний простір представлено як вивчення впливів психосвіту персонажів на динаміку процесу такої трансформації.

Мета статті - визначення філософських наративів щодо "людини прекрасної" грецької античності в координатах триади "природне", "соціальне" і "культурне" тіло. Теоретичний базис. При досягненні визначеної мети авторка спиралась на концептуальні положення філософської антропології Г. Плеснера, зокрема, про ставлення обмеженого тіла до своєї межі як емпіричного осягнення людиною себе і світу. Розвиваючи положення про тіло як соціокультурний феномен і виходячи з визначення тілесності як "перетвореного під впливом соціальних і культурних факторів тіла людини, що має соціокультурні значення і сенси і виконує певні соціокультурні функції" (І. Биховська), в якості методологічної основи для аналізу предмету дослідження було використано триаду понять "природне", "соціальне" і "культурне" тіло. Наукова новизна полягає в експлікації особливостей естетико-антропологічного дискурсу в давньогрецькій філософії не тільки крізь призму дихотомії "духа" й "тіла", але й через призму триади "природне", "соціальне" і "культурне" тіло, що дозволяє по-новому осмислити наративи щодо "людини прекрасної" періоду становлення європейської антропологічної естетики за часів античності. Висновки: антропологічна естетика грецької античності - це маскулінна естетика, естетика чоловічого "культурного тіла". Якщо чоловік виступає гносеологічним суб'єктом, він здатен, попри потворність та огидність його природного тіла, досягти рівня тіла "культурного", рівня "особистісного буття тілесності". Щодо жіночої тілесності, через те, що для жінки давньогрецькою філософією не передбачено статус гносеологічного суб'єкта, вона залишається на рівні "соціального тіла".