Запропоновано оригінальну повну інтерпретацію книги П.Тичини "Замість сонетів і октав", надано характеристику провідних мотивів і образів книги, проаналізовано її проблемно-тематичні аспекти, розкрито особливості конфлікту, з'ясовано значущість символів і метафор, зокрема, символіку кольорів, а також символіку, використану з метою оформлення обкладинки першого видання книги "Замість сонетів і октав". Здійснено спробу довести існування інтертекстуального зв'язку між книгою "Замість сонетів і октав" і Євангелієм від св. Івана, що дозволило розглядати досліджену книгу П.Тичини у новому контексті. Доведено тезу щодо доцільності сприйняття та оцінювання "Замість сонетів і октав" як цілісного художнього твору - поеми, а не як звичайної збірки поезій, написаних в один період. Охарактеризовано композицію третьої книги П. Тичини, визначено тип її словесної організації - поезії у прозі. Обгрунтовано раціональність погляду на третю книгу П.Тичини як на твір необарокової літератури.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ч611.5

Рубрики:

Рукописна книга

Шифр НБУВ: Ж68592 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Епоха бароко стала важливою ланкою в зближенні Західної та Східної Європи. Звертаючись до кращих європейських досягнень, українські політики, духовні лідери намагалися поєднати їх із національним надбанням. Провідними засобами міжкультурної взаємодії стали освіта й література. Прокоментовано частини проповідей Кирила Транквіліона Ставровецького та Антонія Радивиловського; досліджено нові способи тлумачення євангельського матеріалу в структурі проповідей Кирила Транквіліона Ставровецького та Антонія Радивиловського. Визначено особливості тлумачення євангельської притчі із "Євангелія Учительного" Кирила Транквіліона Ставровецького; з'ясовано євангельську основу емоційної та естетичної персвазії в казаннях Антонія Радивиловського. Проповідницька література – один із найпоширеніших видів української писемності XVII ст. Кінець XVI – початок XVII ст. характеризується поширенням європейських реформаційних і ренесансно-гуманістичних ідей на українських землях Речі Посполитої. Тривалий час в українській ораторській прозі розвивалася повчальна проповідь, метою якої було давати реципієнтам моралізаторські настанови. Такі проповіді автори вибудовували шляхом послідовного тлумачення євангельських текстів. Друкований вигляд твори отримали у формі учительних євангелій, які до того поширювалися як рукописи. Типовою формою проповіді в учительних євангеліях кінця XVI – початку XVII ст. була екзегетична гомілія. Окрім авторитетних болгарських і грецьких джерел, українські проповідники все частіше використовували твори католицьких і протестантських казнодій. Учительні євангелія першої половини XVII ст. свідчили про важливість для їх упорядників і візантійської традиції, і змін у тогочасній бароковій літературі. Ці збірки, з одного боку, мали на меті збереження традиції, а з другого, – засвоєння й використання зразків західної проповідницької літератури. У цей же контекст вписується й "Євангеліє Учительне" Кирила Транквіліона Ставровецького. У творі можна побачити еволюцію проповіді як жанру: від гомілійного типу до нового, риторичного казання, яке набуло поширення в українській літературі в другій половині ХVІІ ст. Окрім того, збірка посідає проміжне місце між церковним повчальним євангелієм і тематичними казаннями. Із другої чверті XVII ст. українська проповідь набуває нових рис. Передусім це пов'язано і з суспільно-історичними змінами. Велику роль у розвитку церковно-ораторської прози відіграла діяльність викладачів Києво-Могилянської колегії, підручники з риторики яких спирались і на античну та ренесансну теорію красномовства, й на барокові праці письменників Центральної та Західної Європи. Антоній Радивиловський був вихованцем Києво-Могилянської колегії, тож його твори ґрунтувалися на засадах риторики. Цей автор – майстер тематичної проповіді, в якій використано принципи впорядкування топічного казання, гомілії та проповіді, побудованої на основі алегорії. Барокові тенденції, серед яких був і консептизм, не могли не позначитися на манері (стилі) написання проповідей казнодії. Найважливішим для нього як проповідника було вплинути на поведінку свого читача. Автор не просто намагався створити "концепт" із метою зацікавити читача, а продумував тематичні та структурні аспекти, враховував комунікативну настанову та орієнтувався на когнітивну базу своїх реципієнтів. Усе це мало дати ще й естетичну насолоду для читача (слухача). Проповідники XVII ст. ставили собі за мету повчати й наставляти своїх слухачів на добрі вчинки. Основою для написання цих повчань, звичайно, слугували тексти Святого Письма та твори Отців Церкви. Відповідно, наука проповідника не могла розходитися з наукою Христовою, апостольською, ученням святих отців та всієї православної церкви. Аналіз проповідей зі збірок "Євангеліє Учительне" та "Вінець Христов" доводить, що Кирила Транквіліона Ставровецького можна вважати представником перехідного типу проповіді, тоді як Антоній Радивиловський представляє новий тип проповідництва.

Визначено модифіковані риси романтичної драми та охарактеризовано принципи "вічної", "християнської", "правдивої" драми письменника, з урахуванням ціннісного навантаження ознак істинного поета: пророка-quidam, "тихого апостола". Художній прийом "замовчування", як ознака символістської драматургії, з’ясований у функціональних моделях твору "Мовчання", він розглядає трансцендентальне розуміння "вічних хвилин тиші" через прояви драматичної напруги. Також проаналізовано філософсько-дидактичний трактат "Прометідіон" та пояснено, чому його часто називають "Євангелієм мистецтва" і джерелом вивчення правди Платона. Проілюстровано ґенезу розвитку драматичних ідей та аксіологем у творах "Зволон", "Кракус", "Ванда", "Тіртей", "За кулісами". Детально висвітлено християнську модернізацію язичницьких державотворчих міфів, загальноєвропейських і польських, та охарактеризовано жанр містерії як новий вид репрезентації алегорично-сакральних смислів. Досліджено появу в польській літературі феномена нової "живої", реальної жінки (без ідеалізованого нашарування романтиків) та його висвітлення у драмі "Перстень Великої-Дами". Простежено процес послідовного втілення театрально-сценічних основ у жанрі дантівської "білої комедії", з урахуванням іронії deus ex machiny як прояву циклічного фатуму.