Індекс рубрикатора НБУВ: Т3(4УКР)52-4 + Т3(4УКР)611-4 + Ф513(4УКР)5

Рубрики:

Історія

Національно-визвольний рух

Шифр НБУВ: Ж72651 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Проаналізовано вплив Третього Універсалу Української Центральної Ради на розгортання революційних подій в кінці 1917 - на початку 1918 рр. у регіонах України та суміжних з нею волостях і повітах Росії і Білорусі, області Війська Донського, в яких українське населення становило більшість.

Розглянуто діяльність найчисельнішої та найвпливовішої партії доби Української революції - Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) у період з 15 червня 1917 р. до 18 січня 1918 р. Висвітлено насамперед опозиційність УПСР до виконавчого органу влади - Генерального Секретаріату. Простежено спробу українських есерів виступити як реальна опозиція не тільки до уряду Центральної Ради, а також до Тимчасового і почасти більшовицького урядів.

Розглянуто соціально-політичні передумови відродження та поширення анархістського руху в період революції 1917 р. та громадянської війни, проаналізовано його еволюцію та специфічні риси. Розкрито сутність і значення процесу ідейної диференціації анархістського руху, висвітлено особливості стратегії та тактики анархістських організацій. Досліджено роль анархістів у розгортанні повстанського руху взагалі та махновського руху зокрема, а також визначено причини занепаду та ліквідації анархістського руху.

Наведено результати дослідження маловідомого та контраверсійного явища 1917 - 1918 рр. - Вільного козацтва - своєрідної української громадської організації, що виникла та масово поширилась, насамперед, серед селянства. На підставі виявлених в архівах документів, широкого кола опублікованих джерел висвітлено причини й особливості появи вільнокозацького руху, комплексно проаналізовано діяльність загонів Вільного козацтва, зокрема, у період військово-політичного конфлікту Центральної Ради та Раднаркому РСФРР (грудень 1917 - березень 1918 рр.) та селянсько-повстанського руху літа 1918 р. Увагу приділено особливостям формування "козацького міфу" в добу "національного відродження", військовій і аграрній політиці часів Центральної Ради та Гетьманату, діяльності еміграційних "спадкоємців" Вільного козацтва у 1920 - 1930-х рр. Виявлено неточності, похибки та фальсифікації, що існують в історичній літературі на означену тему.

Приведены результаты исследования малоизвестного и контраверсионного явления 1917 - 1918 гг. - Свободного казачества - своеобразной украинской общественной организации, возникшей и массово распространившейся, прежде всего, среди крестьянства. На основе выявленных в архивах документов, значительного числа опубликованных источников освещены причины и особенности появления вольноказаческого движения, комплексно проанализирована деятельность отрядов Свободного казачества, в частности, в период военно-политического конфликта Центральной Рады и Совнаркома РСФРР (декабрь 1917 - март 1918 гг.) и крестьянско-повстанческого движения лета 1918 г. Уделено внимание особенностям формирования "казацкого мифа" в эпоху "национального возрождения", военной и аграрной политике времен Центральной Рады и Гетьманата, деятельности эмиграционных "наследников" Свободного казачества в 1920 - 1930-х гг. Виявлены неточности, погрешности и фальсификации, существующие в исторической литературе по указанной теме.

Досліджено процес розвитку селянського руху в Лівобережній Україні у визначених хронологічних межах. Проаналізовано фактори, що вплинули на його зростання, визначено масштаби аграрного руху. Висвітлено соціальну спрямованість селянських виступів, вказано на основні форми боротьби селянства, розкрито значення селянських комітетів у аграрному русі та земельних перетвореннях на селі.

Исследован процес развития крестьянского движения в Левобережной Украине в определенных хронологических периодах. Проанализированы факторы, повлиявшие на его рост, определены масштабы аграрного движения. Освещена социальная направленность крестьянских выступлений, указаны основные формы борьбы крестьянства, раскрыто значение крестьянских комитетов в аграрном движении и земельных преобразований на селе.

Розглянуто боротьбу Української Центральної Ради за відновлення державності українського народу та проти більшовицької агресії у грудні 1917 - січні 1918 рр.

Показано висвітлення проблеми посилення організованості Вільного козацтва з літа 1917 р. по квітень 1918 р. та піднесення вільнокозачого руху як свідчення зростання національної свідомості і масового протесту українських селян у працях сучасних українських дослідників.

Розкрито найхарактерніші форми й особливості селянського руху в Україні доби Центральної Ради у березні 1917 - квітні 1918 рр. Розкрито участь селянських мас у національно-визвольному русі за надання Україні широкої національної територіальної автономії у складі Російської демократичної республіки. Розглянуто боротьбу українського селянства за ліквідацію великого приватновласницького землеволодіння та зрівняльний розподіл його за трудовою чи споживчою нормами. Висвітлено проблему організації громадського обробітку землі, перехід селян від мирних форм боротьби до прямого захоплення великих приватновласницьких маєтків, економій та фільварків, відчуження земельних угідь церкви, монастирів, а подекуди земельних лишків найзаможнішого селянства.

Розглянуто революційний досвід України 1917 - 1920 рр. в історіографічному дискурсі. Охарактеризовано національні рухи та національну політику Російської імперії в Україні напередодні революційних подій 1917 р. Висвітлено проблему спадкоємності української державності. Досліджено державно-політичну модель Гетьманату 1918 р. Вивчено ставлення загальноросійських партій до Українського визвольного руху після Лютневої революції 1917 р. Викладено соціокультурні засади вибору владної моделі на селі в період Центральної Ради. Проаналізовано стан бюджетної системи в УСРР (1919 - 1923 рр.). Вивчено особливості відображення у сучасній науковій думці та суспільній свідомості історії зовнішньополітичної служби України 1917 - 1920 рр.

Розглянуто процес нагромадження знань про селянський повстанський рух в Україні 1917 - 1921 рр. Простежено зародження історіографії селянського повстанського руху за проблемно-хронологічною схемою, здійснено її узагальнення та з’ясовано повноту висвітлення проблеми. Систематизовано та класифіковано основні групи історіографічних джерел з історії селянського повстанського руху 1917 - 1921 рр. Опираючись на історіографічні джерела, в роботі визначено основні історіографічні періоди дослідження та висвітлення селянського повстанства зазначеного періоду. Простежено формування двох напрямів у дослідженні та висвітленні селянського повстанського руху - марксистського (радянського) та протилежного йому - національно-державницького, репрезентованого лідерами національно-визвольного руху, західноукраїнськими дослідниками міжвоєнної доби та української діаспори, показано суперечливість цих напрямів. Проаналізовано сучасну вітчизняну історіографію селянського повстанського руху 1917 - 1921 рр., де узагальнено його нові концептуальні бачення, неупереджені підходи та наукові принципи в дослідженні, сучасні погляди науковців на селянський повстанський рух, історіографічні переоцінки напрацьованого матеріалу. Вказано на найбільш характерні недоліки, виокремлено прогалини та обгрунтовано рекомендації щодо подальшого дослідження проблеми.

Вперше комплексно розглянуто причини та передумови виникнення громадських комітетів, відтворено процес формування внутрішньої структури даних органів. Висвітлено їх діяльність в продовольчій та аграрній сферах. Визначено основні кроки громадських комітетів з налагодження соціально-економічного життя регіонів. Досліджено відносини громадських комітетів з місцевими та центральними органами влади. Встановлено причини занепаду та ліквідації цього органу самоуправління.

На сучасному етапі розвитку України одним із визначальних чинників, що суттєво впливає на процеси державотворення української нації є історична пам'ять, яка виступає важливою складовою самоідентифікації населення країни. Висвітлено чинники, що вплинули на формування історичної пам'яті в регіонах країни, одними з яких є революційні події 1917 - 1921 рр.

Розглянуто українсько-російські відносини від початку ХХ ст. до завершення Української національної революції. Розглянуто етапи у формуванні етнополітики в Україні в умовах самодержавства, постреволюційних часів, української державності та в період багатовладдя. Авторська візія будується на матеріалах різноманітних історичних джерел, які до цього часу були неузагальнені та маловідомі. За авторським поглядом, українсько-російські відносини періоду, який досліджується, суттєво впливали на етнополітику в Україні й особливості міжнаціональних відносин.

Вміщено 1846 гасел, що відображають комплекс проблем історії Української революції, її розвиток, головні складові частини, загальні закономірності та регіональні особливості. Гаслами розкрито широкий контекст революції, її головні події, явища, громадські організації, політичні партії, суспільні рухи, міжнародні відносини, а також життєвий шлях видатних діячів і дієвих осіб революційної доби. Увагу зосереджено на процесах українського державо- та націєтворення періоду революції, державних інститутах і їх діяльності.

Розглянуто політичну та державну діяльність Бориса Миколайовича Мартоса (20.05.1879 - 19.09.1977) в контексті його участі в демократизації українського суспільства та боротьби за незалежність України після падіння царату. Висвітлено його участь у становленні Української Центральної Ради та її Генерального Секретаріату, а також проаналізовано склад політичних партій УЦР та визначено місце УСДРП в розподілі керівних посад у структурі Ради. Окремо розглянуто внесок Б. Мартоса у запровадження земельної реформи та розробку законодавчої бази для справедливого розподілу земельних ресурсів України. Висвітлено діяльність Б. Мартоса на посадах діючих урядів Директорії УНР, зокрема на чолі Ради народних міністрів та міністра фінансів РНМ протягом грудня 1918 - листопада 1919 рр. Проаналізовано заходи Б. Мартоса щодо налагодження діяльності фінансової системи УНР, друкування українських грошей, матеріально-технічного постачання армії та створення законодавчої бази для продовольчого й товарного забезпечення населення України. Звернено увагу на причини відставки Б. Мартоса з посади прем'єр-міністра уряду УНР.

Проаналізовано перебіг українсько-польських відносин часів Української революції 1917 - 1921 рр., перехід від фази збройного протистояння до налагодження союзницької взаємодії, спрямованої на відсіч спільному ворогові - російському більшовизму. Методика дослідження спирається на загальні наукові методи аналізу, історизму, порівняння, деталізації та узагальнення. Застосовано компаративний і структурний методи. Події 1919 - 1920 рр. розглянуто у широкому міжнародному контексті становлення Версальської політичної системи, геополітичного переформатування Центрально-Східної Європи. На основі української та польської історіографії, через уведення до наукового обігу низки нових архівних матеріалів фокусується увага на процесі становлення українсько-польських дипломатичних відносин, дипломатичній місії на чолі з А. Лівицьким, її прибутті до Варшави у жовтні 1919 р., дискусіях із польськими політиками з приводу визначення майбутнього міждержавного кордону. Чинниками, що справляли вагомий вплив на переговорний процес, стали поразки військ УНР, перехід Української галицької армії на бік генерала А. Денікіна, жорсткі вимоги Варшави щодо включення до складу II Речіпосполитої Східної Галичини й Західної Волині, вимушене визнання українською стороною територіальних втрат, їх фіксація в декларації від 2 грудня 1919 р., реакція вітчизняних політиків на поступки уряду УНР, роль Ю. Пілсудського й С. Петлюри в підготовці договору, завершення переговорного процесу, підписання політичної та військової конвенцій і похід об'єднаних сил на Київ. Детально розкрито непростий, сповнений компромісів процес пошуку шляхів до порозуміння, що зрештою призвело до єдності у протистоянні спільному ворогові. У висновках констатується, що Варшавський договір залишається дискусійною подією. Оцінки його позбавлені однозначності та спрощеного негативізму. Наголошено, що хоч тодішній союз і був нерівнозначним, проте дозволив продовжити боротьбу за українську незалежність до кінця 1921 р., а сьогодні є історичним плацдармом для формування позитивної візії українсько-польських стосунків.

Мета статті - створення життєопису П. Христюка - кооператора, громадсько-політичного діяча, публіциста, автора фундаментальної праці з історії Української революції. Методологічну основу становить принцип історизму в єдності всіх його компонентів. Дослідження грунтується на критичному аналізі архівних і друкованих джерел. Використано мікроісторичний підхід. Наукова новизна полягає у спробі створити на основі раніше недоступних архівних ресурсів, а також з урахуванням наявних публікацій детальний опис життєвого шляху, діяльності та значення інтелектуальної спадщини П. Христюка. Використано документи ДПУ-НКВС, що дозволяють пролити світло на обставини його трагічної долі. Усе це надало змогу підготувати найповніший на цей час біографічний нарис, уточнити чимало важливих моментів, спростувати певні неточності у принагідних публікаціях. Висновки: П. Христюк постає виразним адептом соціалістичних ідей, репрезентантом того прошарку діячів, які накреслювали для України та для всієї Східної Європи поміркований кооперативний соціалізм із демократичною політичною формою. Водночас він сповідував толерантність до тих, хто мали інші позиції, але видавалися йому можливими союзниками у виборюванні та збереженні незалежної України. П. Христюк став не лише учасником, а й літописцем пережитих подій. Його фундаментальна праця у часи існування СРСР замовчувалася невипадково, адже її автор разом з іншими представниками тодішнього революційного покоління наполягав на тому, що Українська революція суттєво відрізнялася від "петроградської моделі" 1917 р., котра закінчилася більшовицькою партійною диктатурою. Це, а також політична активність у період Української Центральної Ради й Директорії У HP, після повернення П. Христюка з вимушеної еміурації в 1923 р. поставило його на наступні вісім років у коло тимчасових "попутників" більшовиків, до яких нова влада не мала довіри. Усе це визначило його долю, коли комуністичний режим розпочав наступ на українську інтелігенцію, сфабрикувавши в 1930 р. "справу Спілки визволення України" й готуючи на наступний рік "справу Українського національного центру". Саме за останньою П. Христюк був засуджений і згодом загинув.

Піддано запереченню загальноприйнятний тезис відносно того, що махновський рух був суцільно анархо-комуністичним, чи більш загально, анархістським проектом. Проведено аналіз політичних угруповань та організацій анархістів які протягом 1917 - 1921 років займали провідні ролі в керівній ланці політичної системи махновського руху Досліджено участь в повстанському русі представників різних соціалістичних партій (лівих есерів, есерів-максималістів та українських боротьбистів) історія махновського руху навіть на початку XXI ст., продовжує залишатися темою наскільки актуальною, настільки й малодослідженою. З одного боку представники новітньої української історіографії доклали чимало зусиль для того аби часи загальних нарисів з історії "махновщини" минули назажди [1]. З іншого, в історії "революційного повстанства", залишається недослідженими маса аспектів його політичного і військового буття. Зокрема, завданням даної розвідки є дослідження діяльності організацій українських анархістів та партій соціалістичного спрямування які виступали в якості основних складових політичної системи махновського руху. Декларувавши свої наміри щодо якісної перебудови суспільства, махновський рух поставив перед дослідниками проблему досягнутого ним рівня політичного розвитку i політичної культури. Відповідь на це питання насамперед слід шукати через аналіз політичної організації руху як сукупності військових і громадських організацій, у взаємовідносинах яких відобразилися принципи і стан.

Мета роботи - висвітлення місця Української революції 1917 - 1921 рр. у пам'яттєвих практиках сучасної України. Заходи з нагоди відзначення сторіччя подій революції є на разі найбільш масштабними, які проводить влада. У цей період було видозмінено сформований попередніми очільниками держави комеморативний канон з відзначення Дня Соборності України і повернуто традицію особистого вшанування пам'яті учасників бою під Крутами Президентом України. Помітним є також наслідування меморіальних ініціатив В. Ющенка, проте після прийняття декомунізаційних законів змінилися умови реалізації пунктів указів Глави держави. Методологічну основу становить міждисциплінарний підхід, характерний для усіх досліджень "memory studies", в основі якого дискурс-аналіз, історико-порівняльний аналіз, принципи системності та логічності викладу. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є першим дослідженням політики пам'яті центральних і місцевих органів влади у 2014 - 2018 рр. щодо періоду Визвольних змагань 1917 - 1921 рр.