Визначено місце та роль анархістів і керованого ними повстанського руху в політичній структурі України на всіх етапах Української революції, ставлення анархістів до політики Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Радянської влади, боротьба повстанського руху керованого анархістами проти німецьких і австро-угорських окупантів, білогвардійського та націоналістичного рухів, організація анархістської держави - "Махновії", політичні репресії й інші методи політичної боротьби з боку радянського уряду анархо-повстанського руху, причини поразки анархістів на заключному етапі Української революції.

Проаналізовано весь комплекс історичних джерел, що характеризують діяльність партії анархістів на початку XX ст. в Україні. Визначено пріоритетні напрями їх досліджень, розкрито системні зв'язки між різними видами джерел. Проведено класифікацію історичних джерел у цілому та кожного з їх основних видів, яка може бути використана не лише стосовно аналізу діяльності анархістських політичних партій в 1903 - 1914 рр., але й у разі характеристики партії в інші історичні періоди й у разі дослідження окремих питань політичної історії України, які виходять за межі історії політичних партій. Проаналізовано та введено до наукового обігу історичні джерела, які раніше не оприлюднювалися. Застосовано ряд математичних методів, зокрема кількісного аналізу діяльності з використанням комп'ютерних технологій. Досліджено мемуарну й епістолярну спадщину, надано узагальнену характеристику цього різновиду джерел, показано їх значущість для дослідників політичної історії України.

Зазначено, що вивчення історії анархізму дозволяє зрозуміти можливі альтернативні шляхи суспільного будівництва, ступінь життєздатності та впливу анархістських ідей. Зауважено, що актуальність проблеми зумовлена тим фактором, що в науковій літературі відсутні узагальнюючі й усебічні характеристики генези анархістського руху в Україні. Показано, що анархістські групи з емігрантів із Російської імперії виникають на початку XX ст. на території Англії, Швейцарії, Франції. Анархістські структури в Україні формувалися з 1903 р. як частина світового анархістського руху, його учасники в Західній Європі та США підгримували українських однодумців. Координаційну роль комунікаторів в анархістських структурах виконували авторитетні лідери, редакції видань, згодом федерації. Одеса, Катеринослав, Харків стали центрами анархізму. Діяльність анархістів зводилася до агітації та пропаганди, до "прямих дій" з руйнації основ владної та економічної нерівності. Рушійною силою глобальних змін анархісти вважали робітників та селянство. Лютнева революція 1917 р. надала анархістам шанс скористатися легальністю, піком руху став листопад 1917 р. - квітень 1918 р. Протягом 1918 - 1921 рр. махновці виборювали незалежний від будь-якої влади "вільний район" на Півдні України. Конфедерація анархістських організацій України "Набат" намагалася об'єднати анархістів, керувати махновським рухом. Зазначено, що з 1920 р. в УСРР почалися арешти анархістів, їхню діяльність у профспілках та заводських комітетах було заборонено. Упродовж 1923 - 1926 рр. помітним став спалах анархістських настроїв, але у 1929 р. чекістські структури ліквідували анархістські групи. У боротьбі проти імперії анархісти об'єктивно опинилися на одному боці з майбутніми творцями української державності, з 1919 р. анархісти стали частиною антибільшовицького опору. Зауважено, що всебічний аналіз політичної практики анархістського руху в рамках суспільно-політичних трансформацій в Україні надає змогу стверджувати, що анархісти намагалися підняти широкі верстви населення проти феодально-буржуазної імперії, білогвардійської та радянської диктатур, що анархізм посів чільне місце в політичному розмаїтті першої чверті XX ст.