Розглянуто зміст і сутність онтологічної проблематики (ОП) у межах досократівської філософії. Зазначено, що у своїх початкових натурфілософських рефлексіях вже перші філософи вийшли на осмислення та формування ОП. Її розвиток мав свою логіку та проходив в історичній перспективі: від появи перших онтологічних рефлексій у мілетців та аж до створення логічно обгрунтованої теорії буття у елеатів.

Досліджено нумерологію піфагорійців та її інтерпретацію у філософії Платона. Визначено місце концепту числа в космології засновника Академії. На підставі результатів історико-філософського аналізу значення концепту числа в піфагорійському вченні встановлено, що в італійців число вперше виокремлено у самостійний космологічний принцип (шляхом відмежування зі стихії міфу, але зберігаючи з ним зв'язок), який символічно виражає сутність буття та його універсальні закони. Досліджено зв'язок нумерологічних закономірностей піфагорійського вчення з атомістичною теорією Платона. Доведено, що платонівська космологія базується на піфагорійському вченні про число, оскільки побудова атомів здійснюється афінським філософом на основі теорії про співвідношення катетів до гіпотенузи як на панкосмічному законі, що структурує Всесвіт. На підставі аналізу концепту числа у творчій спадщині Платона показано, що саме онтологічний статус числа покладено в основу розробки першої теорії трансцендентальної філософії, на базі якої сформовано парадигму для майбутньої європейської метафізики.

Досліджено сутність і напрямки перших онтологічних та гносеологічних пошуків філософів-досократиків (від Фалеса до Емпедокла, Анаксагора та Демокріта включно) у контексті їх загальних натурфілософських рефлексій над світом та природою. Реконстуйовано та проаналізовано онтологічні та гносеологічні ідеї досократівської філософії, з'ясовано їх змістову сутність, історичну форму виразу та шляхи і способи вирішення в усіх тогочасних філософських школах, напрямках і теоретичних концепціях окремих філософів. Розкрито евристичний потенціал гносеологічних та онтологічних ідей досократівської філософії, показано їх суттєвий вплив на подальший розвиток світової філософської думки.

Досліджено філософську спадщину досократиків з нової точки зору, діалогічної. Головна проблема статті - з'ясувати, яким чином проявляються в ній тенденції до діалогічного способу вирішення тогочасними мислителями онтологічних проблем.

Проаналізовано процес сприйняття ранніми грецькими філософами феноменів волі, свободи, свавілля, розглянуто особливості відмежування змісту цих понять від їх попереднього міфологічного наповнення і набуття обрисів філософських термінів.

Висвітлено період зародження давньогрецької філософської думки. Показано формування перших філософських учень, відомих сьогодні як іонійська натурфілософія, яка представлена Мілетською школою - Фалесом, Анаксимандром і Анаксименом, а також Гераклітом Ефеським.

Зазначено, що головною темою філософських досліджень Геракліта були не природа, не діалектика і не політична філософія; він займався розробкою філософської антропології, а всі інші питання, що він підіймав, були тією чи іншою мірою підпорядковані їй. Саме антропологія є найбільш "темною" частиною вчення цього філософа, тому мета роботи - виявлення прихованого антропологічного меседжу Геракліта. У разі успіху стане зрозуміло і те, що змушувало його "темніти". Методологічною основою є антропологічне осмислення фрагментів текстів Геракліта, надане в історико-філософському контексті. Філософська концепція Геракліта до сих пір залишається загадкою для дослідників його творчості. Запропоновано такий варіант інтерпретації, в межах якого різні елементи цієї концепції укладаються в несуперечливу модель. Доведено, що хоча антропологічний поворот у філософії традиційно пов'язують з діяльністю софістів і Сократа, філософська думка їх попередників також не була позбавлена антропологічних ідей. Більш того, досократівськими філософами були поставлені проблеми, осмислення яких вивело вчення про людину на рівень абстракцій високих порядків, дивним чином зберігши при цьому конкретність смисложиттєвих питань, які стоять перед нею. І одним із найяскравіших представників досократівської антропології був Геракліт. Релігія була тим мотиватором, який змушував його займатися дослідженням світу, людини та суспільства. Розроблене Гераклітом вчення про Логос справило колосальний вплив на Платона та на Філона Олександрійського, а через них - і на автора Четвертого Євангелія, який починає свою розповідь з "грецького" переосмислення таємниці Боговтілення. Якщо Геракліт стверджував, що людина несе в собі частинку Логосу, то Іоанн (або той, хто писав від його імені) проголосив, що сам Логос увібрав в себе частинку людини. При всіх відмінностях між собою цих підходів, кожен із них постулював космічну (божественну) значимість людського буття, а значить - виводив антропологію на онтологічний рівень.