Розглянуто проблему духовно-морального виховання як основи цілісного розвитку особистості та пошуку методологічних підходів, які дозволяють утвердити пріоритет духовно-моральної складової у вихованні, самовихованні та самовдосконаленні особистості. Здійснено історико-філософський аналіз ідеї двоїстості людської природи, показано її значення для особистості та суспільства з давніх часів до сучасного періоду. Доведено доцільність використання даної ідеї як філософсько-методологічної основи принципу природовідповідності у вихованні. Доведено, що запропоноване розуміння принципу природовідповідності у вихованні, який враховує двоїстість людської природи, є основою для розрізнення двох типів ставлення до життя - розсудково-споживацького, що відповідає нижчій природі людини, та розумово-відповідального, що відповідає проявам вищої природи. На підставі даного підходу щодо розуміння виховання згідно з природою обгрунтовано пріоритетність духовно-моральної складової у вихованні, що визначає основу цілісного розвитку особистості та її соціальну значущість.

Вперше в соціально-філософському аспекті визначено змістові культуротворчі параметри української ментальності та її прояви в умовах сучасного відродження національної духовності. Подано якісно нову експлікацію понять "ментальність" та "українська ментальність". Запропоновано визначення української ментальності, виявлено її екзистенціальну сутність та амбівалентний характер. Приділено увагу формуванню модерної української ментальності, вихованню молоді в цьому напрямку. Розглянуто питання флуктуацій української ментальності в умовах сучасного державного відродження, зокрема відродження духовності. Досліджено феномен толерантності як нового способу мислення та реалізації гуманістичного світогляду та філософії соборності. В контексті толерантності висвітлено проблему гендера, звернення до якої обумовлюється українською ментальністю, яка пронизана ідеєю жіночності - з одного боку, а з іншого - найбільш активна до проявів гуманізму.