Висвітлено теоретико-методологічні засади дослідження аскетизму як особистісного і суспільного феномену. Розкрито сутність, зміст і проаналізовано значення аскетизму в житті людини і суспільства. Описано особливості аскетичних прийомів та принципів їх реалізації у процесі життєдіяльності людини в християнсько-православному аспекті. Розглянуто аскетизм як ціннісну основу саморозвитку особистості та її самореалізації. Значну увагу приділено аскетизму в історичних типах духовності, зокрема, в архаїчних суспільствах та в період зародження цивілізацій, античному суспільстві та східних культурах, західноєвропейській філософії XV - початку ХХ ст.

Освещены теоретико-методологические основы исследования аскетизма как личностного и общественного феномена. Раскрыты сущность, содержание и проанализировано значение аскетизма в жизни человека и общества. Описаны особенности аскетических приемов и принципов их реализации в процессе жизнедеятельности человека в христианско-православном аспекте. Рассмотрен аскетизм как ценностная основа саморазвития личности и её самореализации. Значительное внимание уделено аскетизму в исторических типах духовности, в частности, в архаических обществах и в период зарождения цивилизаций, античном обществе и восточных культурах, западноевропейской философии XV - начала ХХ ст.

Проведено соціально-філософське дослідження феномену аскетизму. Виконано філософсько-історичний аналіз виникнення, становлення та функціонування аскетизму, виявлено його основні історичні типи: архаїчний, імперативно-нормативний і любовно детермінований. Поняття аскетизму визначено як соціоморальний принцип, що базується на самообмежуванні та самопримушуванні; специфічний засіб самовдосконалення моральних, інтелектуальних, вольових і фізичних здібностей людини; свідома, вольова, морально спрямована діяльність. Залучення у науковий обіг теологічних і релігійно-філософських праць з аскетизму дозволило розкрити технологію аскетики, її сутнісні риси, зміст, усвідомити аксіологічну природу, особливості формування оцінки аскетизму на індивідуальному і соціальному рівнях, соціальний вплив цієї оцінки, а також механізм самореалізації особистості як творчої, аскетично зорієнтованої діяльності.

Виявлено та проаналізовано взаємні кореляції ідей гедонізму й аскетизму у культурно-історичній ретроспективі. Розглянуто гедонізм і аскетизм як два полюси біполярного маргінального культурно-антропологічного феномену. З'ясовано, що традиційне протиставлення гедонізму й аскетизму в певному значенні є некоректним. Доведено, що з погляду "маргінальної антропології" їх можна розглядати як культурні концепти зі взаємно пересічними семантичними полями. Розкрито характерні особливості становлення та розвитку ідей гедонізму й аскетизму у класично-елліністичний період античності, середньовіччя, епоху Відродження та Нового часу. Виявлено історичні варіації гедонізму й аскетизму, динаміку розвитку цих явищ і специфіку їх співвідношення. Визначено взаємозв'язок гедоністичних аскетичних ідей за принципами насолоди і страждання у контексті загальних світоглядних установок переломних культурно-історичних епох. Виявлено зміни гедоністичних і аскетичних принципів. Описано зумовлену ними динаміку явищ гедонізму й аскетизму в історії культури. З'ясовано концептуальні відмінності гедоністичних й аскетичних систем, а також загальні цілі, принципи та методи, що дало змогу розглядати гедонізм і аскетизм як два полюси єдиного маргінального культурно-антропологічного феномену.

Проведено теоретичний та експериментальний аналіз проблеми моральної саморегуляції як умови запобігання девіантній поведінці підлітків. Проаналізовано суть, види та детермінанти поведінкових відхилень у дітей підліткового віку. Виявлене значення моральної саморегуляції у виникненні поведінкових аномалій вимагало теоретичного аналізу й експериментального дослідження специфіки її прояву в підлітковий період. Розроблено та апробовано програму тренінгових занять зі становлення моральної саморегуляції поведінки підлітків. Отримані експериментальні дані засвідчили доцільність і ефективність розробленої програми морального виховання підростаючого покоління, необхідність її поширення з метою морального розвитку дітей підліткового віку, становлення в них моральної саморегуляції поведінки, що сприятиме запобіганню поширення відхилень у їх поведінці.

Проведено дослідження розвитку пайдеї як одного з найбільш вагомих чинників естетичного й етичного виховання, сформованого в результаті цивілізаційного поступу. Доведено, що найбільш яскравим виявом пайдеї у добу її зародження у давньогрецькій культурі були твори Есхіла, Софокла й Евріпіда. Детально проаналізовано творчість видатних трагіків і громадських діячів, висвітлено їх внесок у процес становлення вільного громадянина держави-поліса. Наведено кілька дефініцій пайдеї з урахуванням специфіки розвитку поняття у різні історичні епохи, розглянуто сучасне його трактування на Всесвітньому філософському конгресі (Бостон, 1998). Проаналізовано погляди відомих філософів на розвиток концепції пайдеї за умов постіндустріальної цивілізації. Охарактеризовано сучасний стан пайдеї, досліджено її вплив на формування громадянського суспільства.

Розглянуто проблему духовно-морального виховання як основи цілісного розвитку особистості та пошуку методологічних підходів, які дозволяють утвердити пріоритет духовно-моральної складової у вихованні, самовихованні та самовдосконаленні особистості. Здійснено історико-філософський аналіз ідеї двоїстості людської природи, показано її значення для особистості та суспільства з давніх часів до сучасного періоду. Доведено доцільність використання даної ідеї як філософсько-методологічної основи принципу природовідповідності у вихованні. Доведено, що запропоноване розуміння принципу природовідповідності у вихованні, який враховує двоїстість людської природи, є основою для розрізнення двох типів ставлення до життя - розсудково-споживацького, що відповідає нижчій природі людини, та розумово-відповідального, що відповідає проявам вищої природи. На підставі даного підходу щодо розуміння виховання згідно з природою обгрунтовано пріоритетність духовно-моральної складової у вихованні, що визначає основу цілісного розвитку особистості та її соціальну значущість.

Розкрито психологічний зміст розвитку моральної саморегуляції в молодшому шкільному віці у зв'язку з попередніми та наступними віковими періодами. Розглянуто будову та типологію моральної саморегуляції. Встановлено, що тип моральної саморегуляції має значну стійкість і зберігається, починаючи з молодшого шкільного віку, в переважної більшості людей. Розроблено експериментальні методики діагностики моральної саморегуляції молодшого школяра - методику тематичної проекції внутрішніх станів молодшого школяра у процесі здійснення морального вчинку та методику ранжування соціальних ситуацій. З використанням цих методик побудовано науково обгрунтовану типологію моральної саморегуляції. Модифіковано й апробовано метод символдрами, як засіб корекції моральної саморегуляції молодшого школяра. З'ясовано особистісні передумови успішності психокорекції.

Досліджено проблему виявлення феномену свободи у процесі культурної самореалізації особистості. Визначено та проаналізовано основні компоненти структури її самореалізації, а саме: самодіяльність, цілепокладання за етапами його циклічності та сформованість потреби у самореалізації. Охарактеризовано специфіку детермінації самореалізації особистості засобами духовної культури, які уможливлюють характер і спрямованість цього процесу через розкриття "людського в людині" й утвердження індивідуальної свободи. З'ясовано специфіку самореалізації особистості віруючого, яка визначається її перманентним прагненням до духовного самовдосконалення та детермінованістю цього процесу настановами гріха. Розкрито вплив тілесно-статевих детермінант, соціально-культурних криз і випадкових факторів на самореалізацію особистості.

Висвітлено проблеми аскетизму. В дослідженні здійснено огляд даного феномену, розкрито сутність, зміст та особливості аскетизму як духовної практики. Увагу в роботі приділено місцю аскетизму в іудейській духовній традиції.

Розглянуто соціальні витоки аскетичного ідеалу та аскетичної практики. Проаналізовано передумови виникнення аскетизму. Підкреслено особливе значення соціальних причин виникнення аскетизму. Зроблено висновок, що внутрішнім джерелом виникнення аскетичної практики є об'єктивна заданість, викликана природою та соціокультурним середовищем життєдіяльності первісної людини. Перший аскетичний ідеал став відображенням формування соціальних ідеалів, які втілювали соціально-значимі потреби, перетворивши первісну практику самообмеження в аскетизм як моральний принцип людського буття.

Проанализированы проблемы культуры взаимоотношений, самосовершенствования личности, рассмотрены составляющие внутреннего ресурса индивида. Раскрыты вопросы самосовершенствования как способа осмысленного формирования внутренней культуры. Внимание уделено вопросам интеллекта и морали, прощения, уважения, чистоты мышления, мыслетворчества. Освещены проблемы самовоспитания как способа самореализации. Проанализированы основные аспекты самоорганизации, самодиагностики и самосознания.

Розглянуто розвиток ідей про самовдосконалення особистості в період античності, що дозволяє оцінити внесок стародавніх філософів у розвиток сучасної теорії. Прослідковано витоки проблеми самовдосконалення особистості в школі піфагорійців. Проаналізовано розробку проблеми самовдосконалення у працях Сократа, де на основі формули "Пізнай себе" він відкрив та оцінив особливий вид заняття - знання про незнання. Зосереджено увагу на поглядах Платона і Аристотеля, які значне місце відводять моральному вихованню, вченню про чесноти. Виокремлено трактування про самовдосконалення як самостійний розвиток людиною своїх невичерпних сил і прагнень в напрямку до ідеалу всебічно розвиненої особистості у Геракліта, Демокріта, Епікура, Лукреція. Визначено філософські позиції Сенеки, Епіктета та Марка Аврелія, особливості яких полягають у висновках про роль і значення морального самовдосконалення. Констатовано, що ідеї про самовдосконалення в античний період були взяті за основу та набули подальшого розвитку вітчизняними педагогами.

Рассмотрено развитие идей по самосовершенствованию личности в период античности, позволяющее оценить вклад древних философов в развитие современной теории. Прослежены истоки проблемы самосовершенствования личности в школе пифагорейцев. Проанализирована разработка проблемы самосовершенствования в трудах Сократа, где на основе формулы "Познай себя" он открыл и оценил особый вид занятия - знание о незнании. Сосредоточено внимание на взглядах Платона и Аристотеля, которые значительное место отводят нравственному воспитанию, учению о добродетели. Выделено трактование самосовершенствования как самостоятельное развитие человеком своих неисчерпаемых сил и потенций в направлении к идеалу всесторонне развитой личности в Гераклита, Демокрита, Эпикура, Лукреция. Очерчены философские позиции Сенеки, Эпиктета и Марка Аврелия, особенности которых заключаются в выводах о роли и значении морального самоусовершенствования. Констатировано, что идеи о самосовершенствовании в античный период были взяты за основу и получили дальнейшее развитие отечественными педагогами.

Deals with the development of ideas for self-identity in the period of antiquity, to assess the contribution of the ancient philosophers to the development of modern theory. Traces the roots of the problem self-identity in the school of Pythagoreans. We analyzed the development problems of self-perfection in the writings of Socrates, which, based on the formula of "Know thyself," he discovered and appreciated the special kind of training - knowledge of ignorance. Concentrated on the views of Plato and Aristotle, who is paid a significant moral education, the doctrine of virtue. Commit interpretation of self as an independent development rights of its inexhaustible strength and potentiality in the direction towards the ideal of a fully developed personality in Heraclitus, Democritus, Epicurus, Lucretius. Philosophical positions are outlined Seneca, Epictetus and Marcus Aurelius, features which are the conclusions about the role and importance of moral self-improvement. It was found that the idea of self-perfection in the ancient period were taken as a basis and further developed by domestic teachers.

Актуальним завданням вітчизняного філософсько-естетичного дискурсу постає подальше вивчення візантійської естетики як, зокрема, джерела естетичної традиції Русі-України. При цьому на особливу увагу дослідників заслуговують феномен естетики аскетизму, а також його гносеологічний вимір, пов'язаний із осмисленням проблеми чуттєвого осягнення дійсності. Ретельний аналіз естетичних ідей видатних мислителів-аскетів Візантії (свв. Афанасія Великого, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна та ін.), які у своїх філософських пошуках закономірно апелюють до текстів Біблії, дозволяє, зокрема, зрозуміти специфіку їх ставлення до чуттєвої активності особистості. Всупереч певним стереотипним уявленням про аскетичну традицію, останній не є властивим заперечення значення чуттєвого світу й радикальна негація по відношенню до нього. На щире переконання візантійських релігійних мислителів, прекрасне в чуттєвій дійсності, її впорядкованість здатні успішно виконувати функцію піднесення людської свідомості до Причини буття прекрасного й упорядкованого, спонукання до споглядання Божественної Краси. Константовано наявність анагогічного характеру аскетико-естетичної традиції християнського Сходу. Відповідно до роздумів візантійських релігійних мислителів, чуттєве пізнання людиною світу, споглядання нею краси навколишньої дійсності може значно сприяти піднесенню свідомості особистості до Горішньої Наддійсності. З цієї точки зору, чуттєва активність людини в межах естетики аскетизму визнається суттєвою складовою процесу власне духовно-морального вдосконалення.

Увагу присвячено розкриттю естетичного потенціалу візантійської аскетичної традиції. Здійснено виокремлення та системне вивчення основних філософсько-естетичних аспектів аскетичного вчення, що розвивалося на теренах Візантії. Проаналізовано постановку та теоретичну розробку питань естетичного характеру, до яких удаються релігійні мислителі-проповідники аскетичних звершень, а також вплив візантійської імпліцитної естетики на естетичну думку Київської Русі. Осмислюючи специфіку розвитку сучасної історико-естетичної візантології як невід’ємної складової частини історико-естетичної медієвістики, вказано на важливість подальшого вивчення істориками естетичних ідей візантійського теологічного дискурсу з метою виділення в ньому естетичних вимірів, що обумовили релігійно-гуманістичне наповнення візантійських культури та мистецтва. Наголошено, що урахування релігійно-естетичного характеру всієї культури Візантії в цілому уможливлює визнання духовного досвіду видатних візантійських мислителів-аскетів першочерговим предметом історико-естетичної візантології. Констатовано існування у Візантії єдиної у її сутнісних основах релігійно-естетичної доктрини, яку правомірно ідентифікувати як патристичну або як аскетичну естетику. Виділено її онтологічний, гносеологічний та етичний виміри, а також вимір релігійної інтерпретації мистецтв. Зазначено, що естетичні виміри візантійського аскетизму присутні і в духовній культурі Київської Русі.

Вперше здійснено наукове розв'язання проблеми особистісного самовдосконалення майбутніх педагогів дошкільної освіти. На підставі аналізу філософських, психолого-педагогічних наукових джерел визначено теоретико-методичні основи особистісного самовдосконалення майбутніх педагогів дошкільної освіти в цілісному освітньому процесі ВНЗ. Виокремлено компоненти особистісного самовдосконалення майбутніх педагогів: мотиваційний, когнітивний, аксіологічний, процесуальний, якими взаємозумовлюються та взаємодоповнюються процеси самопізнання, самодетермінації, самопроєктування, самоконтролю, самоактуалізації студентів і визначається спроможність майбутнього педагога до особистісного самовиховання, самоосвіти та розвитку особистісного потенціалу дітей дошкільного віку. Розроблено й обгрунтовано критерії та показники, за якими визначено рівні особистісного самовдосконалення майбутніх педагогів дошкільної освіти. Теоретично обґрунтовано, спроєктовано й експериментально перевірено педагогічну систему особистісного самовдосконалення майбутніх педагогів дошкільної освіти та розроблено методичне забезпечення процесу виховання всіх компонентів особистісного самовдосконалення в цілісному освітньому процесі вищого освітнього закладу.