Пекуча потреба популярно написаного й для широкого загалу доступного довідника, чи як колись у нас вживалося „підручника” історії української культури впродовж першого її 1,000-ліття, відчувалась уже давно. Минулі огляди, чи радше нариси історії культури України (І. Ori єнка, І. Крип’якевича чи в німецькій мові І. Мірчука, не згадуючи про спростачені і пофальшовані „історії української культури” підсов’єтських авторів, як от М. Марченка і цілої плеаяди інших), під цю пору є не лише недоступні широкому загалові наших педагогів чи читачів, але, що є найважливіше, уже частинно (якщо йдеться про археологію, образотворче мистецтво, музику чи театр) вони вже перестарілі. І мабуть ні одна епоха впродовж 1,000-літньої історії християнської культури України так ярко, як наша сучасність, не потвердила слів одного з глибоких дослідників західньоевропейської культури, до якої завжди належала і належить Україна, швайцарського вченого Я. Бурґ- гардта (1818-1897), мовляв, — „найскоріше старіються історики культури”.