Монографія Присвятна складному періоду розвитку Гетьманщини після Переяславської ради — останнім рокам гетьманства Богдана Хмельницького і гетьманства Івана Виговського (1655-1659 рр.) У праці використано широке коло джерел, проведено глибокий аналіз внутрішніх і зоншішіх причин початку Руїни, водночас заперечуються деякі традиційні концепції і схем. Для широкого кола читачів.

У препринті йдеться про заключний етап існування Української козацької держави, про політику Російської імперії щодо неї. Розраховано на науковців, викладачів і студентів вузів, учнів середніх спеціальних учбових закладів, усіх, хто цікавиться питаннями політичної історії України.

Т. 1 : 1668 –1691. - 2002. - 479 с.

XVII сторіччя. Кінець Хмельниччини. Україна зазнала чи не найтяжчих часів: тривала боротьба за вплив на неї між Річчю Посполитою і Московським царством, панував розбрат, запеклі суперечки серед козацької верхівки Війська Запорозького. Україна фактично розпалася на дві частини – Правобережну і Лівобережну. Остаточний розкол країни закріпила Чорна рада, яка відбулася у червні 1663 року в Ніжині і знаменувала початок занепаду Гетьманщини, держави, створеної Богданом Хмельницьким.

Походи 1648 р. Богдана Хмельницького, та особливо його перемоги під Жовтими водами та Корсунем, створили умови для формування самостійної Української держави — Гетьманщини. Перемога під Зборовом примусила поляків підтвердити старовинні права українського козацтва і таким чином заклала підвалини української державності. Однак поразка під Берестечком і наступні тяжкі битви з польським коронним військом довели неможливість збереження Української держави тільки силами українців, що й призвело до рішення, яке було прийняте 8 січня 1654 року на Переяславській Раді, про підписання договору між Україною та Росією.

Якщо замислитись, історія Української держави у XVIII сторіччі є чи не найтрагічнішим етапом її розвитку. І хоч кривава борня під час повстань Сулими, Павлюка та Остряниці залишилась у минулому, славна Хмельниччина, сумна Чорна рада і страшна Руїна перетворилися на згадку, історія України продовжувала повнитися трагічними сторінками. тими, що були ознаменовані зникненням з мапи європейського континенту створеної Хмельницьким держави, скасуванням Гетьманщини та покріпаченням вільного козацького народу російськими самодержцями.

Книга є першим дослідженням історичних витоків і еволюції маловідомого складника українських збройних сил "козацької доби" - найманого (охотницького) війська. Використавши широкий спектр історичних джерел та літератури, автор розглядає становлення й розвиток українського найманства в широкому контексті європейської історії XVII—XVIII ст., його вплив на політичну та військову історію Лівобережної Гетьманщини. В центрі книги - основні організаційні засади охотниньких полків (структури, комплектування, забезпечення та озброєння), участь найманців у воєнних конфліктах гетьманату кінця XVII - початку XVIII ст., їхнє повсякденне життя. Видання розраховано иавчених-істориків, викладачів, студентів, а також усіх шаігувальників вітчизняної військової історії.

Пропонований уніформологічний словник відображає оригінальну термінологію, пов’язану з костюмом українського війська доби Гетьманщини, що функціонувала в українських говорах на території Української козацької держави від середини XVII до кінця XVIII ст. і зафіксована у місцевих пам’ятках української літературної мови того часу. Лексичний матеріал Словника згрупований у межах чотирьох тематичних розділів: «Одяг»; «Зброя та військове спорядження»; «Кінський убір»; «Матеріали для виготовлення одягу і спорядження». У статтях Словника подано розгорнуту семантичну характеристику термінологічних одиниць шляхом описового пояснення, в багатьох випадках – з елементами енциклопедичності, та коротку етимологічну довідку. Розрахований на істориків, мовознавців, фахівців суміжних галузей науки і всіх, хто цікавиться історією українського військового костюма та історією української мови.

Наукова розвідка про легендарного козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байду), засновника Запорозької Січі — суспільно-політичної та військово-адміністративної організації козацтва, що стала наріжним каменем відродження української державності. Видання ілюстроване, розраховане на широке коло читачів.

Споконвічні риси шляхетства на Україні - внутрішній демократизм і європеїзм, які поєднуються з кріпацтвом і марним життям як наслідком російського поневолення. Розуміємо, що гіркий талан народного соловейка Тараса Шевченка, безправного кріпака, міг бути тільки при російському пануванні. Спілка польської і української аристократії на Україні є запорукою політичної стабільності старосвітського суспільства. Українські пани неодмінно використовують польську геральдичну школу, а українські козацькі і гетьманські традиції складають базу польської державної доктрини. Українсько-польська середньовічна унія має відгомін і серед російських діячів соціального руху. Г.Плеханов в праці "Освобождение селян” каже: "Хлопством” служилого стану в Московській державі пояснюється, між іншим, що західно-руська шляхта була так сильно прив'язана до католицької Польші і так вперто відверталася від православної Москви. Важкі історичні умови і значна економічна відсталість примусили Москву закріпачити на державній службі навіть тих, хто сам жив кріпацькою працею селян”. І все - таки родзинку цієї книги складають питання функціонування шляхетського парламентаризму. Широкі права шляхетського стану зосереджують функції локального сеймикового самоврядування. В середині XVI ст. біля 8 % населення України бере участь в шляхетській парламентарній діяль ності. Панські шляхетсько-лицарські традиції поширюються і на Українську Річпосполиту. В Гетьманщині відбувається поступова генеза радних парламентарних установ - старшинські ради перетворюються на Думу і Сейм. Книга є нібито путівником по давньому праву і органам державного управління на Україні, а отже є настільною книгою в галузі держави і права. Метою видання книги є ліквідація прогалини в українській науковій думці. Пригадаймо, що писав Вячеслав Липинський Сергію Єфремову 1913 року: "Я переконався безліч разів, що українське громадянство нашого руху не розуміє і в ньому не орієнтується. В результаті виходить на користь вшехполяків”. Великопанські українські і польські традиції на Україні складають найяскравішу сторінку з історії матеріальної і духовної культури, проте шляхетський рух подекуди носить не тільки національні, але і космополітичні риси, що виразно бачимо в доктрині Михайла Драгоманова, в творчості Юліуша Словацького і в т.зв. козакофільстві XIX ст. Представники шляхетського стану прославляють Україну своєю діяльністю. Наведемо приклади: 1632 року Галшка Гулевичівна своїм коштом засновує Київський колегіум, який утримує інший славетний меценат Ярема Корибут Вишневецький. 1648 року в Києві про це виходить книга "Maiores illustrissimorum principum Korybut Wiszniewieckiorum in suo nepote principe D. Jeremia Wiszniewiecki... redivivi ab au- ditoribus eloquentiae in Collegio Mohilaneo Kioviensi comice cum eorum gestibus memoralibus celebra- ti: Anno D (omi) ni 1648 Maii de”. 1576 року з власної ласки князь Костянтин Острозький засновує Острозьку слов'яно-греко-латинську академію. Архітектор Городецький імпозантними спорудами надає неповторного вигляду давньому Києву. Браницькі і Терещенки засновують і розбудовують цукрову промисловість. Потоцькі, Олександр Кониський, Теофіл Дембицький, Тишкевичі, Сими- ренки є меценатами преси, науки, і культури. Пани Борис Грінченко, Дмитро Дорошенко, Андрій Шептицький, Михайло Старицький, Михайло Малецький, Володислав Федорович, Юрій Федь- кович, Леся Українка та ін. популяризують українську мову і очолюють товариство "Просвіта”. Таких прикладів безліч. Вони заслуговують на дослідження і справедливе вшанування. Отже, ця книга написана саме для Вас. Пориньте в світ величних шляхетських і лицарських традицій на Україні і прочитавши книгу запитайте себе, якої України нам треба.

У книзі розглянуто найважливіші віхи біографії молодого Петра Конашевича-Сагайдачного. На основі джерельних свідчень визначено час народження майбутнього гетьмана Війська Запорозького, висвітлено питання його соціального походження, освіти та виховання. З’ясовано час приходу юнака на Запорожжя та окреслено специфіку козацької військової тактики і стратегії, на основі яких формувалося його полководське мистецтво. Дано відповідь нате, чи мав П.Сагайдачний сина, проаналізовано вірогідність передачі ним рукописного Євангелія у дар одній із чигиринських церков, а також інші історіографічні версії, пов’язані з його особою. Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією.