Так как некоторые из Украинских летописей не имеют определенных заглавий имени летописца, то поэтому эта летопись, в отмену от других и для точности ссылок, названа «Летописью Самовидца», на том основании, что сочинитель ее, как видно из текста, жил и действовал от начала войн Богдана Хмельницкого, может быть, до последних годов XVII столетия. Думаем так потому, что с оных годов рассказ теряет свою описательную форму и переходит в хронологическую перечень событий. Начало Летописи, судя по языку и по особенному краткому изложению, заимствованно Самовидцем из другой хроники Украинской.

В труде «Отношения Московского Государства к Крыму и Турции в 1508-1517 годах Геннадий Карпов описывает историю набегов Крымцев на Украину, взаимодействия между Крымом и Москвой.

Т. 1. - 1892. - 542 с.

В книге «Отношенiя между Запорожьемъ и Крымомъ» повествуются об отношениях между Запорожьем и Крымом после татарского нашествия, факторах сближения (политических, экономических), также изложены с комметариями известия, сохранившиеся об этих отношениях.

Т. 1. - 688 с.

Київська Козаччина 1855 — масові сел. виступи в Київській губернії за відновлення козацтва як сусп. стану і військ. формування. Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення. По Київщині, де ще свіжими були згадки про запороз. козацтво, почали поширюватися чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («у козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності (див. Кріпацтво) і вони одержать поміщицькі землі та майно. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Захарченко). Почавшись у лют. 1855 у Васильківському повіті, рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії (Таращанському, Васильківському, Київському, Звенигородському, Черкаському, Уманському, Сквирському, Канівському). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички, найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни у Биковій Греблі (Васильківський пов.; нині село Білоцерківського р-ну), Березні (Сквирський пов.; нині село Володарського р-ну; обидва Київ. обл.), Корсуні (нині м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський пов.; нині село Канівського р-ну Черкас. обл.). Однак сили були нерівними. Селяни змушені були скоритися.

На основі історико-архівних джерел автор висвітлює питання статусу українських селян за часів існування Українського гетьманату.

Т. 1. - 1072 с.

Другий том розповідає про історію України від повстання Богдана Хмельницького до ліквідації полкового устрою на Лівобережжі у 1782 р.

Автор висловлює свій погляд на причини укладання Переяславського договору 1654 р. та його сутність.

Коротка оповідь про воєнні кампанії та зовнішню політику гетьмана Богдана Хмельницького від 1648 року до його смерті.

У книзі вивчаються різноманітні аспекти впливу повстання Степана Разіна на події в Україні: повстання в Слобідській Україні 1670 р., зв'язки Разіна з козацькою старшиною Правобережжя і Лівобережжя, вплив повстання на політику старшини.