У навчальному посібнику «Антибіотики (властивості, застосування, взаємодія)» наведено сучасні дані про механізми та спектри дії, особливості фармакокінетики, застосування, побічні ефекти основних груп антибіотиків. Подано інформацію про антибактеріальне лікування позалікарняної та нозокоміальної пневмоній, ускладнених інтраабдомінальних інфекцій, септичних станів, бактеріального ендокардиту та менінгіту. Включено відомості щодо профілактики інфекційних ускладнень у хірургічній практиці. Зміст представлених додатків охоплює найважливіші питання, які постають перед лікарем під час застосування антибіотиків. Особливу увагу приділено проблемі синергізму та антагонізму антибіотиків, їх взаємодії з іншими лікарськими засобами. Книга «Антибіотики» призначена для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації, лікарів-інтернів, клінічних ординаторів, лікарів усіх спеціальностей.

Т. 2 : Романи Куліша. Без грунту.. - 475 с.

Т. 2 : Романи Куліша. Без ґрунту. - 1989. - 480 с.

1999 року видавництво «Критика» першим в Україні перевидало два романи одного з найвизначніших українських прозаїків XX століття В. Домонтовича (Віктора Петрова, 1894—1969) — «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». За результатами опитування кількох сот експертів, що його провів Центр рейтинґових досліджень «Еліт-профі», цю книжку визнано (в номінації художня література) однією з трьох найпомітніших подій року. До другого тому вибраних творів В. Домонтовича увійшли його роман «Дівчина з ведмедиком» (1928) та найкращі оповідання й нариси різних років. «Проза Домонтовича — це проза наскрізь раціональної людини, що багато і радо читала твори експресіоністів або, сказати інакше, експресіоніста, що став колеґою Миколи Зерова і разом з ним мав огиду до українського гуляйпілля й „сентиментальної кваші“. І, може, найпарадоксальніше з усього, вагання між клясицизмом і експресіонізмом не зробило його стиль ні еклектичним, ні внутрішньо суперечливим, ні розхристаним. У цьому одна з типових рис його прози, і це визначає її місце в загальній історії новітньої української прози» (Юрій Шевельов, 1984). «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію. Як екзистенціаліст Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історію і суспільним буттям, про множинність її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом найдуть своє втілення на сторінках Камю і Сартра… Але Домонтович є водночас ще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву — це іронія» (Соломія Павличко, 1999)