Таку назву носить збірка творів відомого на Прикарпатті та далеко за його межами письменника Тараса Прохаська, яка нещодавно вийшла в світ у видавництві «Лілея НВ». Книга увібрала в себе прозові твори письменника, написані за останні більш як десять останніх років: з 1999-го по осінь 2010 року. «Ніхто з нас не пише для себе, кожен автор уявляє собі кінцевим продуктом не твір, не текст, а саме книгу. Тільки книгою можна передати іншим те, що ти хотів сказати твором», — вважає автор. Зі слів Тараса Прохаська, крім прози, яка вже друкувалась, до книги «БотакЄ» увійшли також нові твори, які ще не бачили світ. Вони становлять близько 20 – 30 відсотків збірки, хоча певна новизна є також і у старих творах.

Проза Тараса Прохаська правду досконало імітує. Зрештою, вона сама є правдою, якщо тільки мати силу сприймати буття так, як сприймає його Прохасько. Бо це надзвичайно болісне відчування, призвичаєння до нестерпності аж в такій мірі, що породжує легкість передсмертного марева. Це зосередженість на найнезначніших змінах (тропізмах) довкілля, загострення погляду, характерне хіба що для галюцинованої свідомості, проникнення в приховану натуру справ. Звідси — парадоксальне поєднання абсолютної свободи і непереборної приреченості, простоти і переусклад* неності, задоволення і відрази.

Розмова з Юрієм Андруховичем була записана 5 і 6 лютого 2003 року в Івано-Франківську. Химерність ї ї для нас обох полягала у тім, що впродовж багатьох років спілкування ми жодного разу не говорили про таке так. Однак, усвідомлюючи серйозність співпраці в «Іншому форматі», ми увійшли у ролі іншого для нас формату і провели два сеанси запису бесіди. Отож два рази по три години. Без перерви і начисто.

Юрко Іздрик, незаперечно значна постать українського літературного і інтелектуального життя останніх десятиліть, розповідає про надзвичайно важливі речі, які є, на перший погляд, звичайними симпатіями і антипатіями приватної людини.