Збірник "Переяславська рада 1654 року" висвітлює проблематику українсько-московської угоди, укладеної в результаті січнево-березневих переговорів 1654 р. між Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм Михайловичем. Перша частина видання містить передруки праць української історіографії та публіцистки останньої чверті XIX - 70-х років XX ст. До другої частини ввійшли наукові дослідження сучасних істориків - огляди української, російської, польської та англомовної історіографій, статті про Переяславську раду, її причини та наслідки. Науковими аргументами ще раз спростовується т.зв. переяславська легенда про добровільне входження України до складу Московської держави як вияв "споконвічної мрії" українського народу до "возз"єднання" Русі. Московський напрямок дипломатії Богдана Хмельницького мав такий самий зміст, як і турецько-кримський, шведський, семигородський та ін. Основним завданням української політики того часу був пошук сильного військового союзника у боротьбі з Річчю Посполитою за об'єднання всіх етнічних українських земель в державно-адміністративному устрої Війська Запорозького. Для науковців, студентів, викладачів та всіх, хто цікавиться історією.

Другий том розповідає про історію України від повстання Богдана Хмельницького до ліквідації полкового устрою на Лівобережжі у 1782 р.

Так как некоторые из Украинских летописей не имеют определенных заглавий имени летописца, то поэтому эта летопись, в отмену от других и для точности ссылок, названа «Летописью Самовидца», на том основании, что сочинитель ее, как видно из текста, жил и действовал от начала войн Богдана Хмельницкого, может быть, до последних годов XVII столетия. Думаем так потому, что с оных годов рассказ теряет свою описательную форму и переходит в хронологическую перечень событий. Начало Летописи, судя по языку и по особенному краткому изложению, заимствованно Самовидцем из другой хроники Украинской.

Т. 1. - 1927. - 400 с.

У збірнику вміщено документи періоду Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, виявлені в архівах та бібліотеках України, Польші, Росії і які стосуються безпосередньо Волині. Також використані матеріали, опубліковані раніше в збірниках протягом ХІХ-ХХ ст. («Акты ЮЗР», «Архив ЮЗР», «Жерела» та ін.), котрі є зараз бібліографічною рідкістю і недоступні не лише для студентів, але й для викладачів ВУЗів. Архівні джерела та документи, за винятком універсалів і листів Б. Хмельницького до московського уряду, а також матеріалів, написаних представниками московської держави, як правило, подаються українською мовою. Збірник розрахований на викладачів історії, наукових працівників, студентів, усіх тих, хто цікавиться минулим українського народу.

ГЕРАСИМЧУК (ГАРАСИМЧУК) Василь Іванович (10.01.1880, с. Ільковичі нині Сокальського р-ну Львів. обл. – 01.09.1944, м. Львів) – дослідник історії української козаччини, археограф. Учень М. С. Грушевського. Член НТШ (1903). 1900–04 – вчився на філософічному фак-ті Львів. ун-ту. 1904–05 – служив у австрійському війську. 1905–06 – працював в Археографічній експедиції НТШ у Кракові, Варшаві, Петербурзі над збиранням документів до історії Руїни 1657–1667. 1906–14 викладав в гімназіях Станіслава, Перемишля, львівській жіночій учительській семінарії, працював над підготовкою документів з історії козаччини (видані не були). Докт. дис. «Іван Виговський і Юрій Хмельницький» (1912). Під час Першої світової війни знаходився при війську. З 1919 на педагогічній роботі: спочатку професор Львів. укр. ун-ту, з 1920 – викладав в гімназії м. Стрия. 1925–30 співпрацює з Історичними установами М. С. Грушевського у ВУАН: з 1925 член Комісії для вивчення історії Західної України, з 1927 – дійсний член Археографічної комісії, з 1928 – дійсний член Науково-дослідної кафедри історії України у Києві. З 1929 – дійсний член Історичної секції ВУАН. 1927–29 працював в археографічній експедиції, повторно збирав і копіював загублені акти до 1651–1665 рр., готував їх до друку. Однак 1931 друк був припинений, збірка документів удруге загубилася. Її невелика частина була видрукувана 1994 р. під назвою «Матеріали до історії козаччини ХVII віку». На початку 1930-х переїхав до Львова, де викладав у гімназіях. 1940–1941 – с. н. с. Львів. відділу Ін-ту історії України АН УРСР, досліджував початки державності на західноукраїнських землях до Х ст., боротьбу українського народу проти експансії Польщі, Криму і Туреччини у 1660–1700 рр. й політичне життя в Західній Україні у 1850–1914 рр. Під час німецької окупації 1941–44 – співробітник укр. видавництва. Рукописи зберігаються у ЦДІА України у м. Львові.

Проводиться аналіз зовнішньої політики Богдана Хмельницького, його звязки з урядами Польщі, Туреччини, Криму, Москви, Угорщини та інших держав від початку повстання до Зборівсьйого миру. У цій площині простежується формування політичних поглядів українського гетьмана. Також з’ясовуються плани козацької старшини перед організацією військових походів 1648–1649 pp. Для наукових працівників, викладачів, студентів та всіх хто цікавиться історією.

Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка (1591—1596 рр.) залишили яскравий слід в історії козацтва. Вони завершили перше сторіччя його розвитку й розпочали нове, XVII ст., яке цілком правомірно можна назвати козацьким сторіччям історії України. З кінця XV ст. (саме цього часу сягає перша згадка про козаків) козацтво перетворилося з дрібних ватаг степових авантюристів-одинаків на окреме військове угруповання, яке налічувало тисячі людей і мало власні, не залежні від держави, збройні сили. Війни кінця XVI ст. стали демонстрацією сил і можливостей козацтва, його все зростаючого військового, організаційного, політичного й соціального потенціалу. Вони поклали початок історії боротьби козацтва за свої права, і тому саме від них ведуть відлік усіх козацьких повстань і війн проти Польщі, які завершилися бурхливими подіями часів Хмельниччини.

Якщо замислитись, історія Української держави у XVIII сторіччі є чи не найтрагічнішим етапом її розвитку. І хоч кривава борня під час повстань Сулими, Павлюка та Остряниці залишилась у минулому, славна Хмельниччина, сумна Чорна рада і страшна Руїна перетворилися на згадку, історія України продовжувала повнитися трагічними сторінками. тими, що були ознаменовані зникненням з мапи європейського континенту створеної Хмельницьким держави, скасуванням Гетьманщини та покріпаченням вільного козацького народу російськими самодержцями.

XVII сторіччя. Кінець Хмельниччини. Україна зазнала чи не найтяжчих часів: тривала боротьба за вплив на неї між Річчю Посполитою і Московським царством, панував розбрат, запеклі суперечки серед козацької верхівки Війська Запорозького. Україна фактично розпалася на дві частини – Правобережну і Лівобережну. Остаточний розкол країни закріпила Чорна рада, яка відбулася у червні 1663 року в Ніжині і знаменувала початок занепаду Гетьманщини, держави, створеної Богданом Хмельницьким.

У праці на ґрунтовній джерельній базі та з урахуванням досягнень вітчизняної і світової історичної думки в царині дослідження революційних рухів раннього нового часу зроблено спробу представити феномен Української революції XVII ст. в сукупності та взаємодії його політичних, соціальних, економічних і ментально-свідомісних складових, а також показати її роль і місце в українській і європейській історії. Розраховано на вчителів, наукових працівників, викладачів та студентів вузів, широкий читацький загал.

Т. 1 : До початку XI віка. - 1991. - 736 с.