Леонид Утесов — любимец нескольких поколений зрителей и слушателей, чье неповторимое искусство до сих пор не утратило своей притягательности. Певец с хриплым голосом, музыкант без музыкального образования, актер, на счету которого всего один удачный фильм, — все эти несовершенства он компенсировал талантом во всех проявлениях своей многогранной творческой натуры. Книга писателя Матвея Гейзера восстанавливает биографию Утесова, неотделимую от драматической истории XX века и от жизни его родной Одессы — города, где Леонид Осипович до сих пор остается любимейшим из земляков. Новое жизнеописание Утесова создано на основе документальных материалов, мемуаров самого артиста и воспоминаний множества знавших его людей, дополнено редкими фотографиями

Твори варіаційної форми різних епох і стилів постійно включаються до навчального репертуару на всіх етапах підготовки молодих піаністів. Це давній, добре опробований у педагогічній практиці прийом освоєння музичної мови певного композиора, метод знайомства з характерними особливостями, відмітними ознаками і актурно-технологічними прийомами, яки є властивими цьому стилю музики і, нарешті, перевірений спосіб комплексного розвитку творчих здібностей учнів. Дана робота присвячена проблемі пошуку виконавського рішення для відтворення цілісної форми варіаційного циклу в процесі вивчення твору в класі спеціального фортепіано і під час концертного виконання на естраді. Книжка розрахована на викладачів і студентів вищих та середніх спеціальних навчальних закладів.

“The voice of the people is the voice of God:” so proclaimed the British Chartists in the revolutionary year of 1848. The singularity of the grammar — one god, one people — obscures the political reality of contestation: where was this voice to be located, who owned it? While for many Chartists the slogan no doubt simply implied that “God is on our side” — a position memorably satirized a century later by Bob Dylan — or perhaps that democracy can claim divine inspiration, readers today can hardly fail to note the motif of usurpation: the authority vested in what the psychoanalyst Jacques Lacan called the “Name-of-the-Father” is claimed by a new god, the People, a transposition concretely pursued by many post-Chartist socialists and communists. But not always with one voice; nor, oft en, without drowning out alternative sounds. Who, then, is entitled to this voice of the people? And what do they have to tell us?