Літопис як своєрідна форма історичного й літературного твору має свою давню традицію, що починається ще за часів Київської Русі;
Загальновідомо, якого високого розвитку досягла літописна справа в межах теперішньої України у XI — XIII ст;
Літописна література дуже бурхливо розвивається за обставин, коли народ переживає великі події, що знаменують нову добу в його історії;
Серед представників освічених шарів народу тоді з’являється потреба записати основні моменти цих подій;
Щось подібне відбувалось і на Україні в другій половині XVII ст. у зв’язку з соціальним і національним рухом українського народу, особливо його боротьбою проти польсько-шляхетського гніту;
Українське літописання XVII — XVIII ст. поєднало літописні традиції Київської Русі, широко використовуючи західноєвропейські джерела, насамперед польські, німецькі та французькі;
Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі є центральною темою всіх українських літописів другої половини XVII — XVIII ст;
Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця;
Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер;
Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками;
Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури;
Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні;
Літопис Самовидця привертає пильну увагу істориків, літературознавців, мовознавців, любителів старовини;
Як історичне джерело його не обминає жоден історик, що вивчає історію українського народу другої половини XVII ст;
Літопис Самовидця залишив глибокий слід в українській історіографії та літературі XVIII — XX ст;
Літопис Самовидця, як і інші українські літописи, до середини XIX ст. без назви та імені автора зберігався в списках;
Його популярність обмежується, головним чином, першою половиною XVIII ст;
Про це може свідчити кілька списків цієї пам’ятки, які дійшли до нас;
Починаючи з другої половини XVIII ст. літопис Самовидця витискується працею Граб’янки, і твір Самовидця залишається на довгий час забутим;
І лише 1840 р. один із списків літопису випадково потрапляє до рук молодого П. Куліша, який, захопившись стилем викладу і поглядами автора, витрачає чимало зусиль, розшукуючи нові списки і популяризуючи літопис серед наукової громадськості;
Другий видавець літопису Самовидця Орест Левицький три роки працював над новим виданням літопису, яке вийшло 1878 р. у Київській археографічній комісії;
У розпорядженні Левицького, крім видання Бодянського, було два нововідкритих списки літопису-так звані Іскрицький та Козельський ;
Список, відомий під іменем Козельського, зберігався в рукописному збірнику полтавського полкового осавула Якова Козельського (у родині відомого філософа-демократа і просвітителя Я. Козельського) разом з працею Граб’янки та іншими документами;
Переписано його 1740 р. на Полтавщині;
Левицький зробив спробу (і, треба сказати, вдалу) виявити справжній текст літопису, очистивши списки від пізніших доповнень і нашарувань;
Він переконливо довів, що описи подій на Україні до 1648 р. і після 1702 р., які є у виданні Бодянського, було внесено з іншого, пізнішого джерела — так званого «Короткого опису Малоросії»;
Усе це дало право Левицькому відкинути в своєму виданні вступну частину, тобто опис історичних подій до 1648 р., і кінцеву частину повної редакції списків, тобто подій, що відбувалися на Україні з 1703 до 1734 р;
Левицький спочатку пристав до думки тих учених, які твердили, що автором літопису був козак , а згодом, звернувши увагу на співчуття літописця до шляхетського стану і його неприхильність до низів, гадав, що автор — виходець із православної української шляхти, яка стала на бік Хмельницького відразу ще на початку національно-визвольної війни;
Левицький водночас заперечував гіпотези про належність автора до духовенства, бо для такого твердження, на його думку, не дає підстав ні зміст, ні стиль, ні мова, ні погляди автора;
Участь літописця в політичних подіях і в дипломатичних місіях, його стосунки з видатними політичними діячами, на думку Левицького, заперечували належність автора до міщан;
І нарешті, відсутність у літопису описів козацьких битв, військових деталей, конкретних повідомлень про бої, сутички, походи, холодне, а інколи й відверто вороже ставлення до козаків не дає також підстав зараховувати його до середовища козаків;
Левицький навіть твердив про «цілком безплідну всяку спробу викрити цей таємничий анонім»;
Перші дослідники літопису, зокрема О. Левицький, зазначали, що Самовидець, будучи скупим на похвали, симпатизує лише двом своїм сучасникам-Якимові Сомкові та Іванові Сіркові, підкреслюючи їхню хоробрість
.