Проаналізовано особливості функціонування регіонального рівня управління у закордонних країнах (ЗК) та в Україні у контексті сучасних тенденцій глобалізації, регіоналізації та децентралізації. Визначено регіон як одиницю територіальної організації влади та суб'єкт управління. Встановлено, що глобалізація не призводить до уніфікації регіонів у різних ЗК, не нівелює їх територіальні та культурні особливості, а створює нові можливості для розвитку в різних сферах. Доведено доцільність реформування системи місцевого та регіонального самоврядування, здійснення адміністративно-територіальної реформи в Україні.

Досліджено стан впровадження в бюджетну систему України програмно-цільового методу. Зазначено, що, незважаючи на сформовану законодавчу та нормативно-правову базу, цей процес має певні недоліки, оскільки учасники бюджетного процесу не завжди дотримуються положень Бюджетного кодексу України та інших нормативно-правових вимог, наприклад, щодо вчасного затвердження і повноти відображення інформації у паспортах бюджетних програм. Крім того, не завжди визначаються мета бюджетної програми та її основні завдання, що нівелює ідеологію програмно-цільового методу й унеможливлює здійснення контролю над ефективним використанням бюджетних коштів. Висунуто гіпотезу, що основною причиною неповноцінного впровадження програмно-цільового методу є недосконалість існуючих економічних інститутів, непередбачувана бюджетна політика і досить часта зміна стратегічних цілей. У цьому зв'язку виникає потреба реформувати бюджетну систему і створити нові фінансово-економічні інститути, які повинні брати активну участь у формуванні бюджету, визначати пріоритети й повністю відповідати сучасним потребам громадян. З урахуванням складної соціально-економічної ситуації в країні програмно-цільовий метод міг би допомогти змінити становище, тому акцентується увага на необхідності при формуванні бюджету аналізувати актуальні проблеми економіки та соціальної сфери, застосовувати комплексний підхід до вирішення проблем, визначати чіткі пріоритети, а також зосереджувати увагу розпорядників коштів на ефективності використання обмежених бюджетних ресурсів. Виділення коштів з бюджету на конкретну мету та ефективне їх використання сприяли б стабілізації фінансової системи, сталій динаміці соціально-економічного розвитку країни.

Визначено, що соціокультурна, політична, економічна, управлінська, господарська, а також правова обумовленість дії права формують його специфічне системоутворююче ядро. Право має зовнішню площину, яка пов'язана з формами і методами права, правовими законами, правомірною поведінкою суб'єктів права, а також внутрішню площину, яка формує поточне розуміння права в контексті його історичної динаміки. Правова дія виникає з ядра природного права, пов'язаного з потребами та інтересами людей, а також визначає якість державної влади. Держава, в свою чергу, забезпечує умови для правової дії, оскільки виробляє спеціальні механізми, які призначені для правового регулювання. Зміна смислового ядра права, поступове нівелювання природного права як базової традиції, відмова від традиції як такої, породжує нову реальність і "нову нормальність", в якій немає межі між правовою дією і неправовою дією. Метою дослідження є аналіз змісту термінів "правова дія" і "неправова дія" з метою їхньої подальшої концептуалізації. Ключовим завданням стало осмислення феномену "конфлікту" між правовою дією і неправовою дією в термінах філософської онтології, соціальної філософії, філософії права. Методологія і результати дослідження. Філософсько-правовий, філософсько-лінгвістичний, а також компаративний методологічні принципи допомогли показати, що соціальне пізнання правової дійсності дійсно протікає в процедурах розуміння, інтерпретації, освоєння соціальної реальності, однак повне розуміння не завжди присутнє, а іноді відсутнє взагалі, що й породжує конфронтацію між правовою дією і неправовою дією. Якщо "інтерпретація" підмінює "розуміння", тоді всі природні канони руйнуються, включаючи канони природного права. Обговорення. Показано, що традиції у міжнародній та міжкультурній правовій дійсності є різними, тому вони й не збігаються, і конфронтація між правовою дією та неправовою дією наростає. Однак у межах нової глобальної правової нормальності правове регулювання нерідко здійснюється як однобічний механізм, що діє в рамках якоїсь однієї ціннісної моделі, непридатної для носіїв різних правових традицій. У висновках "правову дію" представлено як фактор, що зберігає деякий справедливий баланс у суспільстві, а також є похідною правової держави, яка все ще продовжує формуватися під впливом природного права, традиції, канону як базових підвалин суспільства і держави. Доведено, що "правова дія" формує базові принципи правової поведінки як соціально значущої зовнішньої практичної діяльності, що оцінюється з різних позицій: політичної, правової, моральної. "Неправова дія", в свою чергу, є протилежним фактором, що порушує баланс суспільних відносин, нівелює або знищує традицію. "Неправова дія" породжує "протестну нетрадиційність", що, в свою чергу, порушує порядок, норми, правила поведінки, табу, створює штучні традиції.

Висвітлено принцип верховенства права через його зв'язок з іншими принципами адміністративного процесу. Обгрунтовано відсутність єдиного підходу науковців до розуміння змісту понять "принципи адміністративного процесу", "верховенство права". Зазначено про закріплення принципу верховенства права у нормативних приписах національного законодавства (з вказівкою на його зміст через практику Європейського суду з прав людини). Факторами, що визначають актуальність дослідження, визначається значимість імплементації принципу верховенства права в адміністративному процесі та відсутність чіткого розуміння змісту цього принципу, його взаємозв'язку з іншими основоположними засадами адміністративного процесу. Розкрито зв'язок принципу верховенства права з іншими принципами адміністративного процесу, такими як відкритість і прозорість, відповідальність органів державного управління та вільний доступ до правосуддя; законність, юридична рівність. Аргументується, що законність є складником верховенства права (верховенство права не може бути реалізовано, якщо у суспільстві не забезпечено законності); юридична рівність і принцип відповідальності органів державного управління та вільного доступу до правосуддя є факторами дотримання людських прав і верховенства права (усі вчені доходять єдиної думки, що складником верховенства права є юридична рівність; верховенство права не може бути без доступу до суду, без відповідального ставлення державних службовців до своїх функціональних обов'язків); принцип відкритості та прозорості доповнює принцип верховенства права, встановлюючи додаткові вимоги до діяльності органів публічної влади з метою належної реалізації прав людини. Зроблено висновок, що усі принципи адміністративного процесу є тісно пов'язаними між собою, через їх комплексне застосування забезпечується виконання повноважень органів публічної влади та імплементація людських прав. Водночас окремі з цих принципів є складниками верховенства права, а тому їх недоцільно виокремлювати та закріплювати у законодавстві одночасно із закріпленням принципу верховенства права, оскільки це нівелює зміст останнього. Зазначено, що саме таке сприйняття принципів адміністративного процесу має стати основою для подальших наукових розвідок окресленої проблематики та слугувати підгрунтям для реалізації конституційного припису про людину та її права як основоположну цінність українського суспільства.