Досліджено проблему розвитку порівняльно-правового методу, становлення порівняльного правознавства як науки, проаналізовано його природу, функції, методику та методологію, а також визначено предмет та об'єкт порівняльного правознавства. Обгрунтовано положення, що ця галузь правознавства є юридичною наукою, а порівняльно-правовий метод - одним з основних її методів, який широко використовується іншими юридичними науками. Визначено способи та види порівняльно-правового аналізу, в процесі якого виявляється загальне, особливе та одиничне, позитивне та негативне в державно-правових явищах та процесах.

В алфавітному порядку (від А до Я) подано тлумачення основних понять з історії українського державотворення, функціонування та розвитку державно-управлінських систем на теренах України. Комплексно висвітлено основні явища, процеси та події у галузі державного управління в усі періоди вітчизняної історії, починаючи від стародавніх часів. Увагу приділено відомим державним і політичним діячам у вітчизняній історії, українським і зарубіжним мислителям, діячам культури, науковцям, які зробили внесок у розвиток управлінської думки, зокрема, В.Б. Антоновичу, О.А. Безброродьку , В.І. Вернадському, В.К. Винниченку, М.С. Горбачову, М.С. Грушевському, М.І. Дорошенку та ін. Акцентовано на важливих явищах загальноцивілізаційного характеру, що справили суттєвий вплив на державне управління.

Досліджено філософсько-правові аспекти інтуїції. Обгрунтовано наукову спадщину досліджень та методологічний зміст інтуїції у праві. Увагу приділено культурологічному дослідженню місця та значення інтуїції у праві, правових явищах, правових процесах. Зокрема проведено аналіз природно-правового сприйняття інтуїції, охарактеризовано інтуїтивні прояви у юридичній діяльності, її принципи та функції. За цього інтуїтивно-юридичну діяльність охарактеризовано з позицій природного та позитивного права. Висвітлено також моральний вимір інтуїтивної культури юриста, способи його інтуїтивно-культурологічного самовираження та значення культурологічного аспекту в інтуїтивному рішенні.

Комплексно науково-теоретично обгрунтовано механізми взаємодії та тенденції розвитку правової політики та законотворчості, розробки наукових рекомендацій відносно удосконалення правового регулювання у сфері взаємодії законотворчості та правової політики. Правова політика визначена як форма державної політики, яка включає комплекс принципів, цілей та методів, які реалізуються за допомогою права, визначають стратегію та тактику розвитку суспільства та держави, спрямовані на реалізацію та захист прав і свобод людини та громадянина, зміцнення законності та правопорядку, реалізацію принципу верховенства права в державному та суспільному житті. Сенс механізму взаємодії правової політики та законотворчої діяльності визначається сенсом змін у цих двох правових явищах, а саме: у відповідності законотворчості та правової політики умовам розвитку соціуму, випереджальному реагуванню її на динаміку життя, усуненні прогалин і колізій чинного законодавства та ін. Запропоновано розглядати механізм взаємодії правової політики та законотворчої діяльності як цілісний системокомплекс, який включає: телеологічний модуль (головну та підпорядковану їй цілі); функціональний модуль (функції моніторингу, планування, контролю законотворчості та правової політики); фундаментальний модуль (включає принципи, на яких повинна грунтуватися взаємодія правової політики та законотворчої діяльності); інструментальний модуль (засоби здійснення правової політики та законотворчості).

Увагу приділено еволюції інституту юридичної відповідальності в церковному праві середньовічної України. Простежено його генезу, починаючи з доби Візантійської імперії, де виникає християнство та легалізується як державна релігія, до моменту створення внаслідок національно-визвольної революції в середині XVII ст. Української гетьманської держави (Війська Запорозького). Виявлено загальне й особливе у процесах та явищах, що забезпечували становлення юридичної відповідальності у сфері церковного права Руської держави та в умовах перебування українських територій у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитій. Описано види санкцій за злочини проти віри, церкви, сім'ї та моралі в русько-литовському праві (II половина XIV - середина XVII ст.). Проаналізовано організаційно-правові засади функціонування церковних судів, розвиток процесуального права, розглянуто практику діяльності відповідних судових інститутів.

Під час дослідження сутності та загальної характеристики адміністративно-правового забезпечення екологічної безпеки в Чорнобильській зоні відчуження слід розглядати його як вид адміністративно-правового забезпечення, що в свою чергу є різновидом правового забезпечення в цілому. Такого роду підхід дає можливість розглядати адміністративно-правове забезпечення у вузькому розумінні, визначення якого залежить від характеристики його об’єкта, а саме специфіки суспільних відносин, що підлягають відповідному державно-владному впливу та унормуванню (в даному випадку - екологічна безпека в Чорнобильській зоні відчуження як одна з ключових сфер в умовах глобальної актуалізації екологічної проблематики, стан захищеності життя і здоров’я людини, її майна та господарської діяльності, навколишнього природного середовища та екосистем від негативного впливу, наслідків Чорнобильської катастрофи). Разом з тим, у контексті загальноприйнятого розгляду адміністративно-правового забезпечення як цілеспрямованої дії на поведінку людей і суспільні відносини правовими (юридичними) засобами дослідники виділяють, так звані, інструментальний і діяльнісний підходи до розуміння його сутності, що дають змогу виокремлювати дослідження саме юридичного інструментарію, за посередництвом якого врегульовуються відповідні суспільні відносини, а також процес реалізації права у фактичних вчинках та явищах, у співвідношенні з якими знаходиться відповідна діяльність. Застосування таких підходів дає можливість розглядати поняття адміністративно-правового забезпечення екологічної безпеки в Чорнобильській зоні відчуження як діяльність компетентних державних органів та як відповідний результат цієї діяльності, що виражається у фактичній реалізації еколого-правових приписів, екологічних прав і свобод громадян, що в свою чергу дає можливість вивчати ефективність державно-правового механізму та ступінь досягнення цілей екологічного регулювання і управління як форм організаційної діяльності у зазначеній сфері.

Одне із перших у вітчизняній теоретико-правовій науці комплексне дослідження, у якому загальнотеоретичні засади правових парадигм розглянуті крізь призму його теоретико-методологічних засад. Проаналізовано специфіку, структуру і форми вияву правових парадигм у практичній та науково-теоретичній діяльності. Доведено важливість загальнотеоретичних засад правових парадигм для правової науки і правничої практики, визначено рівень впливу правових парадигм на механізм правового регулювання. Поглиблено визначення загальнотеоретичних засад правових парадигм. Обґрунтовано визначення поняття "правові парадигми", здійснено їх класифікацію. Виявлено підстави для зміни правових парадигм, їхніх загальнотеоретичних засад у концепції "духу часу". Визначено й аргументовано функції правових парадигм з позицій їхніх загальнотеоретичних засад і в практичній значущості для правничої діяльності. Доведено, що саме правові парадигми ефективно впливають на правову систему через її філософсько-правові складові теорії держави і права. Доведено, що загальнотеоретичні засади правових парадигм формуються в середовищі правових наукових співтовариств, ґрунтуючись на реальних концептуальних правових явищах, що сприймаються суб’єктами правозастосування. Встановлено головне призначення правових парадигм.