Вивчено фікції як правову категорію, їх місце в системі нетипових нормативно-правових приписів, проведенні науково-теоретичного аналізу порядку застосування юридичних фікцій в практичній діяльності, а також визначенні місця в сучасній системі засобів юридичної техніки. Методологічну основу дослідження склали загальнонаукові та спеціально юридичні методи пізнання, за допомогою яких проаналізовано різні наукові позиції та доктринальні підходи до вироблення уявлень щодо розуміння поняття та сутності юридичних фікцій, а також їх значення в правовій сфері. Одним із основних використаних методів є діалектичний метод пізнання, який дозволив встановити та виокремити якісні характеристики досліджуваного феномену. Завдяки історичному методу досліджено передумови появи та поширення юридичних фікції в юридичній практиці, а також формування поглядів щодо сутності, змісту та призначення даної правової категорії. Розробка теоретичних положень, на основі яких юридичну фікцію визначено як прийом юридичної техніки, за допомогою якого здійснюється визнання явно неіснуючого факту таким, що існує або навпаки - існуючого таким, що не існує. Даний прийом шляхом імітації реальності використовується для створення норми права, яка за умови недостатності чи малоефективності існуючих правових засобів регулює суспільні відносини, що виникають в об'єктивній дійсності. На основі виділення особливих характеристик доведено значення даного універсального прийому юридичної техніки, який є не лише носієм законодавчої політики, а й інструментом, що забезпечує підвищення ефективності механізму дії права, досягнення вищого рівня правопорядку та зміцнення державної дисципліни. Юридична фікція спрямовує процес пізнання фактичних обставин на встановлення передбачуваного відповідно до закону факту в разі наявності пов'язаних із ним обставин. Фікція сприяє обгрунтуванню знання про факт. А це і є процесуальне призначення юридичного припущення, тобто фікції. У процесі доведення фактичних обставин справи юридичне припущення (фікція) відіграє роль засобу їх юридичної кваліфікації. Застосування фікцій в судочинстві сприяє здійсненню правосуддя, реалізації права на судовий захист тощо. Тож поширення юридичних фікцій і зростання їх ролі останнім часом є цілком закономірним процесом, що пов'язане з реформацією правового регулювання, появою в ньому принципово нових галузей науково-теоретичного знання.

Проведено аналітичне дослідження найважливіших законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України за рік воєнного стану в Україні. Зокрема проаналізовано законодавчі положення щодо: основних засад державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності; правового статусу національних меншин (спільнот) України; удосконалення порядку відбору кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України на конкурсних засадах; примусового вилучення в Україні об'єктів права власності російської федерації та її резидентів; гарантування речових прав на об'єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому; адміністрування окремих податків у період воєнного, надзвичайного стану; засад державної антикорупційної політики на 2021 - 2025 роки; удосконалення порядку здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану; організації трудових відносин в умовах воєнного стану; запобігання та протидії мобінгу (цькуванню); особливостей податкового контролю та адміністрування податків, зборів та єдиного внеску під час дії воєнного, надзвичайного стану тощо. Виявлено деякі прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин та запропоновано шляхи їх вирішення.

Проаналізовано поняття правотворчості як складної сукупності різноманітних елементів (реалізації державної волі та правової норми; санкціонування державою норм поведінки людей; безпосереднє формування нових норм компетентними правотворчими органами). Зазначено, що сучасне розуміння правотворчості базується на ідеях тотожності та розмежування права і закону. Ці ідеї можна умовно поділити на 3 напрями: природно-правовий, позитивно-правовий, юридико-соціологічний. Позитивісти розуміють право як продукт держави, прихильники природно-правової концепції - як форму правосвідомості, як універсальний регулятор, основою якого є система єдиних нормативно-ціннісних принципів, які існують у суспільстві та природі та які слугують критерієм справедливості та юридичного права; представники соціологічного підходу вважають, що існування права можливе, але не у формі простих текстів закону, які діють без усвідомлення, а також не як правові знання та уявлення, які різноманітні та недостатньо дієві, а як порядок суспільних відносин у поведінці людей та їхніх діях. Зазначено, що найповніше розкрити сутність права та законотворчості можна, поєднавши соціологічний і природно-правовий підходи. Норми позитивного права повинні слугувати інструментом забезпечення норм природного права, які коригуються суспільними реаліями. Акцентовано на тому, що сучасний період розвитку України характеризується пошуком ефективних моделей будівництва правової держави, що вимагає залучення нового стилю науково-правового мислення, яким повинен стати філософсько-соціологічний підхід. Хоча право є соціальним явищем, воно не може не мати природної основи. Наслідком неадекватного відображення природного права у позитивному стануть спотворення права, деформація його сутності та призначення. Наголошено, що перед законодавцем постає завдання - якнайповніше закріпити норми природного права у позитивному відповідно до реалій конкретно-історичного етапу розвитку суспільства. Тобто право кожної держави визначається також його правовою та соціальною культурою. Відомо, що наскільки високим є рівень соціальної та правової культури у певній державі, настільки розвинене право.

Мета дослідження - розкрити особливості юридичної техніки підзаконної правотворчості. Використані, перш за все, принципи і прийоми формально-логічної методології. Широке застосування отримали елементи структурно-функціонального підходу. Так, виявлення міжгалузевих зв'язків у підзаконній правотворчості побудоване на функціональній природі права в цілому та регулятивних засобах підзаконних нормативно-правових актів (НПА) зокрема. Крім того, отримали застосування діалектичний, системно-структурний і функціональний методи, метод інтерпретації (в застосуванні до підзаконних НПА). Наукова новизна полягає в теоретичному осмисленні та окресленні юридичної техніки підзаконної правотворчості, передумов для встановлення оптимального співвідношення закону з підзаконними НПА шляхом конкретизації. Обгрунтовано узгодження дій із боку правотворчих органів, що приймають підзаконні НПА та з боку парламенту, який має враховувати потреби розвитку та конкретизації положень закону в майбутньому. В результаті дослідження аргументовано, що якість підзаконних актів залежить від якості законів. Підзаконний акт, прийнятий на виконання неякісного закону, понижує ефективність права. Підзаконний акт, який виданий всупереч закону, навіть якщо це спрямовано на виправлення в ньому помилок і неточностей, є незаконним, отже неефективним. У змісті підзаконних НПА враховуються конкретні умови регулювання певних суспільних відносин, які розкриваються завдяки використанню різних форм розвитку та конкретизації положень закону. Передбачається відсутність будь-яких розбіжностей і суперечностей із нормами законів, оскільки тільки позбавлена суперечностей система НПА може бути ефективним регулятором суспільних відносин. Результати дослідження можна використати у правотворчій діяльності з метою вдосконалення підвищення якості та ефективності підзаконної правотворчості, а також для формування та видання комплексного законодавчого акта, спрямованого на чітке регулювання правотворчої діяльності всіх суб'єктів правотворчості.

Уперше запропоновано оригінальну концепцію юридичної природи процесуально-правового режиму, яка полягає в тому, що процесуальний режим є забезпечувальним механізмом усіх видів юридичної діяльності, і це вже практично не галузевий, а загальнотеоретичний підхід до визначення сутності та змісту процесуального режиму. З'ясовано особливості процесуально-правового режиму, запропоновано його дефініцію. Сформульовано авторську дефініцію поняття "процесуально-правові засоби в структурі процесуально-правового режиму". Визначено правовий режим як особливий порядок правового регулювання суспільних відносин, заснованого на певному поєднанні правових засобів (в т.ч. і способів правового регулювання), гарантій і принципів, що створює сприятливі (несприятливі) умови для задоволення інтересів суб'єктів права і спрямований на досягнення оптимального соціально-значущого результату. Сформульовано напрями оптимізації процесуально-правового режиму, серед яких вдосконалення та підвищення ефективності діяльності владних компетентних органів і їх посадових осіб при вирішенні юридичних справ, а також подальший розвиток інституту процесуальної аналогії.

Індекс рубрикатора НБУВ: Х002.3

Рубрики:

Форми (джерела) права

Шифр НБУВ: РА444076 Пошук видання у каталогах НБУВ 
Видання зберігається у :

Досліджено характеристики правового режиму державної території, його поняття, критерії класифікації та види, визначено правовий режим територіальних кордонів, правовий режим зміни державної території, а також особливості правового режиму окремих складових державної території. Встановлено та досліджено міжнародні та європейські стандарти правового режиму державних територій, здійснено їх аналіз та окреслено актуальні проблеми. Визначено гарантії забезпечення реалізації правового режиму території України. Запропоновано їх класифікацію та способи усунення прогалин у правовій регламентації використання та застосування останніх. Запропоновано шляхи удосконалення правового режиму території України і способи усунення прогалин у праві та внесення змін до вітчизняного законодавства з метою унеможливлення втрати державної території та зміни існуючого на ній правового режиму в наслідок протиправних дій.

Проаналізовано і періодизовано історію становлення уявлень про засоби законодавчої техніки, з’ясовано перспективи наукового дослідження їх теоретико-правових аспектів. Визначено співвідношення засобів і правил законодавчої техніки, виокремлено та розкрито зміст їх спільних та відмінних ознак. Виокремлено ознаки засобів законодавчої техніки, на підставі чого вдосконалено їх понятійне визначення. Виокремлено критерії класифікації засобів законодавчої техніки та охарактеризовано їх різновиди. Здійснено аналіз історії розвитку засобів законодавчої техніки, а також встановлено недоліки та узагальнено напрями удосконалення їх застосування в сучасній Україні.

Викладено теоретичні основи правотворчості та юридичної техніки з урахуванням особливостей нормотворення та правозастосування у сферах публічного та приватного права, а також тенденцій розвитку юридичної діяльності щодо формування змісту та зовнішнього оформлення нормативно-правових актів.

Здійснено аналіз генези й еволюції джерел права з використанням синергетичної методології та розкрито питання її застосування в юридичній науці загалом. На підставі проведеного дослідження сформульовано авторське визначення терміна "джерело права" та зроблено висновок, що різноманітне співвідношення між процесами організації та самоорганізації в регулюванні відносин, що виникають, передбачає використання різних джерел права. Одночасно, неодмінна присутність такого співвідношення за будь-яких обставин і зміни, які постійно відбуваються в ньому та пов'язані з коливаннями рівня організації та самоорганізації в системі, є свідченням наявності стійкого зв'язку між процесами організації (регулювання суспільних відносин державою) і самоорганізації (регулювання суспільних відносин суспільством).

Здійснено аналіз уявлень про помилки у використанні законодавчої техніки, узагальнено сучасний стан їх пізнання. Визначено складові методологічної основи дослідження. Узагальнено доктринальні підходи до визначення поняття "помилка у використанні законодавчої техніки", виокремлено її ознаки та вдосконалено її визначення. Уточнено на підставі удосконалення критеріїв класифікації помилок у використанні законодавчої техніки, характеристику їх різновидів, особливості матеріальних і процедурних помилок. Виокремлено причини виникнення помилок у використанні законодавчої техніки в сучасній Україні, визначено шляхи їх усунення та засоби попередження.

Дисертацію присвячено дослідженню судової практики як елементу правової системи України. Проаналізовано та доопрацьовано загальні характеристики судової практики, на підставі чого уточнено її місце та роль як в загальній моделі правової системи, так і в конкретних національних правових системах, які належать до різних типів. Доопрацьовано процес вивчення та узагальнення судової практики. Обґрунтовано необхідність розширеного застосування кібернетичного методу у поєднанні з методом правової компаративістики під час досліджень ефективності функціонування судової системи України, а також під час її реформування.

Представлено результати комплексного дослідження сучасного концепту теоретико-правових засад судової влади (далі - СД). Сформульовано підхід до розуміння співвідношення процесів історичного розвитку судочинства, СД та доктрини судової влади, що полягає в існуванні двох уявних паралельних "прямих". Запропоновано дефініцію "ознака судової влади", а також підхід до розуміння специфіки співвідношення понять ознаки і властивості СД. Обґрунтовано уніфіковане розуміння системи ознак СД у вигляді трирівневої структури. Встановлено специфіку формування поняття функцій СД, визначено особливості конструювання системи функцій СД, окреслено систему її функцій як складової державної влади. Надано характеристику сучасним підходам до розуміння системи принципів СД у вітчизняній юридичній науці. Сформульовано дефініцію "система органів судової влади", а також визначено специфіку формування структури системи органів СД. В основі авторського підходу - положення про систему функцій, які виконує СД як складова державної влади в демократичній правовій державі.

Розглянуто правокультурність як необхідну умову розвитку правової культури. Зазначено, що розвиток права є більш широким поняттям і може здійснюватися як правокультурними суб'єктами, так і тими суб'єктами права, які мають дефектну правосвідомість і своєю діяльністю заперечують право. Це означає, що немає єдиної "ідеальної" правової культури, до якої прагнуть окремі суспільства. Від того, за яких умов розвивається право, яке культурне і культурно-правове середовище оточує суб'єктів права у такий момент історичного розвитку, а з іншого боку, від правокультурності цих суб'єктів залежить характер правової культури, її конкретний зміст на різних рівнях людського існування - від людства загалом до індивідуального життя кожної людини.

Досліджено актуальні питання зовнішнього виразу правових норм вітчизняного права, серед яких значне місце займають закони, але суттєво підвищилась роль договірних форм права, в т.ч. міжнародно-правових, відбулося зниження питомої ваги підзаконних актів, що приймаються на виконання законів. Проведено аналіз форм права з метою вивчення можливостей їх удосконалення правотворчості, систематизації законодавства та вияву у ньому прогалин. Розкрито сутність та зміст основних юридичних категорій, які характеризують форми права, визначено особливості їх прояву у приватному праві; досліджено співвідношення понять "форма права" і "джерело права", виділено юридичні ознаки форм права та їх місце і роль у регулюванні приватних відносин.

Узагальнено становлення та розвиток поглядів на якість закону в історії світової та вітчизняної правової думки, виокремлено три підходи розвитку наукових знань та поглядів на означену правову проблему: філософський, соціологічний та юридичний. Розкрито особливості, значення, критерії та аспекти якості закону, обґрунтовано визначення поняття "якість закону". З’ясовано природу, сутність та функціональне призначення законодавчої техніки як інструмента утворення якісних законів та з’ясовано вплив законодавчої техніки на якість закону. Розкрито розуміння якості закону у техніко-юридичному аспекті, виокремлено наступні техніко-юридичні критерії якості закону: юридично-лінгвістичний; юридично-логічний; критерій якості внутрішньої будови; критерій дотримання правил зовнішнього оформлення закону. З’ясовано помилки у застосуванні мовних правил формулювання законодавчих текстів та обґрунтовано правові шляхи їх усунення.

Досліджено правову природу інституту примирення та його співвідношення із медіацією. Мета статті - аналіз особливостей застосування інституту примирення у різних сферах суспільного життя та проведення аналізу залежності між примиренням та особливостями ментальності сторін при застосуванні процедур примирення чи в подальшому медіації. Методологічну основу дослідження склали загальнонаукові методи пізнання, порівняльно-правовий; соціологічний; логічний; діалектичний. Констатовано, що успішність примирення прямо залежить від ментальних особливостей сторін, які беруть участь у конфліктній ситуації. Доведено, що фактором гальмування розвитку медіації є ментальна складова. Відповідно, вважаємо, що запровадження інституту медіації має бути поступальним процесом і не бути особливо нормативно зарегульованим. Розвинуто думку про те, що медіацію слід відрізняти від примирення, остання часто може бути складовою медіації, а часом самостійним процесом, який регламентується соціальними нормами.

Роботу присвячено комплексному загальнотеоретичному дослідженню поняття юридичної конструкції як засобу структурування правової інформації. З’ясовано сутність, функції та значення юридичної конструкції для юридичної науки й практики. У межах дослідження доктринальних засад юридичної конструкції в системі права розглянуто стан наукового вивчення юридичної конструкції. Висвітлено доктринальний та правотворчий підходи до визначення юридичної конструкції. Визначено поняття юридичної конструкції як засобу структурування правової інформації. Розглянуто юридичну конструкцію в системі техніко-юридичного інструментарію. Розкрито техніко-юридичну, гносеолого-методологічну та концептуальну функції юридичних конструкцій. У рамках дослідження логіко-мовних вимог до побудови юридичної конструкції висвітлено правила юридичного конструювання та структурування правової інформації. Показано взаємозв’язок між юридичною конструкцією, правовим мисленням та аналітичною юриспруденцією. Подано лінгвістичні правила юридичного конструювання та структурування правової інформації. Розкрито логіку конструювання норми права та структурування правової інформації.

Актуалізовано два поняття у їхньому філософсько-правовому розрізненні: "правосуддя" та "судочинство", які викликають щонайбільше дискусійних дебатувань серед теоретиків і практиків. З цією метою переглянуто теоретичну аргументацію відомих учених, конституційні положення щодо судочинства і правосуддя для визначення сучасних підходів до трактування вказаних понять, їхніх суттєвих семантичних відмінностей.

Досліджено передумови виникнення та процесу становлення народної законодавчої ініціативи. З'ясовано сутність і зміст цієї форми безпосередньої демократії, розширено підходи до класифікації та запропоновано власне визначення поняття "народна законодавча ініціатива". Виявлено причини (чинники), переваги та недоліки запровадження та функціонування народної законодавчої ініціативи. Проведено аналіз і порівняння норм зарубіжного законодавства, за допомогою яких регламентується процес реалізації народної законодавчої ініціативи. Встановлено та детально розглянуто її моделі. Спираючись на досвід провідних країн, визначено ефективність кожної з них і перспективність (доцільність) запровадження (регламентації) у законодавство України. Запропоновано власну модель народної законодавчої ініціативи для України. Надано рекомендації щодо внесення змін до Конституції України й окреслено ключові напрями розвитку законодавства України з питань практичної реалізації народної законодавчої ініціативи.