Розглянуто системність відповідальності суб'єктів публічного управління. Наголошується на обумовленості цієї відповідальності особливостями публічного управління як необхідного засобу впорядкування суспільної життєдіяльності. Окреслено основні складові відповідальності в публічному управлінні та їх взаємозв'язок. Визначено специфіку забезпечення відповідальності саме суб'єктів публічного управління шляхом юридичного закріплення відповідних механізмів.

Проаналізовано фактори, що зумовлюють необхідність системного дослідження сучасних транскордонних процесів. Досліджено системну природу кордонів та транскордонних явищ, надано визначення транскордонної системи, розкрито механізми її функціонування та розвитку. Обгрунтовано практичне значення системної методології для оптимізації управління транскордонними потоками.

Проаналізовано стан та динаміку структурних характеристик ринку іпотечного кредитування, зумовлених впливом фінансово-економічної кризи. Проведено оцінку державних програм з підтримки житлового іпотечного кредитування, обгрунтовано висновки та пропозиції щодо перспективних заходів активізації банківського іпотечного кредитування шляхом удосконалення інституційної структури, нормативно-правового забезпечення та державних заходів підтримки.

Розглянуто емпіричну перевірку теорій інституціоналізму раціонального вибору та культурної модернізації в частині пояснення ними процесів демократизації. У ході цього статистичний аналіз здійснено на рівні країн, а не респондентів. Як емпіричну базу використано статистичні дані UNDP, експертні оцінки Freedom House та результати Міжнародного дослідження цінностей.

Надано результати аналізу розвитку охорони інтелектуальної власності як складової науково-технологічного потенціалу системи охорони здоров'я України з подальшим виявленням та характеристикою відповідних тенденцій. Наведено пропозиції щодо вдосконалення державної політики підвищення ефективності використання інтелектуальної власності для розвитку вітчизняної медичної та фармацевтичної промисловості й забезпечення якості медичних послуг.

Зазначено, що глобальні економічні зміни у світі неминуче ставлять питання про модернізацію трудового законодавства, під якою розуміється оновлення правового механізму регулювання відносин у сфері найманої праці, концептуальні зміни у співвідношенні нормативного й договірного регулювання, що є актуальним для країн на пострадянському просторі. Розглянуто проблему взаємозв'язку трудових відносин з нормами трудового права в контексті ринкових умов у Республіці Казахстан.

Проаналізовано особливості та масштаби тінізації економічних відносин в Україні, розглянуто її наслідки через призму актуалізації соціальних ризиків українського суспільства. Виділено основні ризики тіньової економічної діяльності, серед яких корумпованість державного апарату, низька роль права і судової системи, формування прошарку тіньової олігархії, зловживання в бюджетній сфері, зростання безробіття, несправедливий перерозподіл національного багатства.

Досліджено еволюцію ролі неекономічних факторів у процесі розвитку і розширення ЄС та виявлено тенденцію до зростання їх значення. У цьому разі процес формування Європи громадянських прав і цінностей, свободи, солідарності та безпеки визначає основний вектор суспільної модернізації країн, які приєднуються до ЄС. Показано, що процеси суспільних трансформацій та адаптації до норм ЄС відбуваються здебільшого складно і суперечливо, причому найбільшою проблемою є розрив між формально проголошеними правилами та реально існуючою практикою відносин, здатністю імплементувати європейські норми.

Оцінено компетентнісну та функціональну готовність державно-управлінських кадрів і органів влади України. Досліджено трансформаційні зміни в суспільстві й інституті державної служби, за якими визначено загальні риси становлення державно-управлінських кадрів в Україні. Розглянуто стан готовності державних службовців України до реалізації функцій публічного управління. За перебігом аналізу матеріалів інтерв'ю, проведеного з представниками державної служби, сфомульовано ключові ідеї щодо викликів становлення соціально-відповідальної державної служби в Україні.

На основі аналізу окремих нормативно-правових актів та діяльності органів державної влади розглянуто особливості механізму надання державної житлової допомоги внутрішньо переміщеним особам. Зроблено висновок про неефективність нинішньої моделі вирішення їхніх житлових проблем, яка за умов нерозвинутості в Україні ринку оренди житла штучно обмежує строк надання житлової допомоги працездатним особам (6 місяців), створюючи тим самим джерело соціального конфлікту. Показано, що ключовими елементами ефективної системи надання державної житлової допомоги внутрішньо переміщеним особам мають бути пункти тимчасового розміщення та житловий фонд тимчасового проживання.

Проаналізовано залученість економічно активного населення до тіньової економіки (різних практик та процесів, таких як корупція, тіньові доходи, ухилення від сплати податків) у динаміці. Визначено рівень залученності населення до позаправових практик хабарництва та їх причини.

The article addresses the impact of the Cyprus's EU membership on its reunification process and the latest developments in the negotiations between the leaders of the two communities. It highlights a limited involvement of the EU in the conflict resolution and certain inconsistency of the EU policy in the so-called "Cyprus question". It also examines the problems that have hindered the ability to reach a solution to the Cyprus issue. The Cyprus problem presents a good example of how omissions and poor judgment in politics may endanger state independence resulting in changes in the citizens' lives.

Досліджено проблему гендерно зумовленого насильства. Узагальнено результати опитування експертів, які працюють у сфері попередження та протидії даній формі насильства та представляють різні інституційні сектори. Надано аналіз експертних оцінок причин та основних форм гендерно зумовленого насильства, визначено ключові проблеми, що стримують ефективність заходів з протидії гендерно зумовленому насильству, а також окреслено основні підходи до формування відповідної політики на державному рівні.

Надано аналіз даних моніторингового дослідження протестів, зокрема протестів з економічними вимогами (їх кількість, тактика та залежність кількості протестів від інфляційних очікувань та очікуваного розвитку економіки країни).

Відображено події першої фази активних дій російсько-української війни на прикладі Харкова. Досліджено гіпотезу (план "А"), за якою саме Харків у перші дні інвазії мав стати для В. Путіна "воротами в Україну". Згідно з російською концепцією гібридної війни на перших фазах відкритого конфлікту застосовується "м'яка сила" у формі масових заворушень, пропаганди та шантажу політичних еліт, ставиться мета - захопити владу в регіонах "п'ятою колоною", колабораціоністами, "політичними туристами", переправленими через державний кордон. У хронологічному порядку проаналізовано "вуличну боротьбу" між патріотами України та проросійськими елементами, яка зіграла важливу роль у структурі гібридної війни у 2014 р. Показано значущість спротиву громадянського суспільства, активістів, недержавних організацій, які можуть ефективно протистояти підривним кампаніям, зокрема "Русской весне".

Здійснено концептуалізацію зв'язку між знанням і практиками, з точки зору діяльнісного конструювання відомого та невідомого. З позицій соціології знання доведено, що головним чинником структури знання, яким володіє соціальний актор, є його життєві практики (як загальноприйняті алгоритми дії). На прикладі правової обізнаності харків'ян показана наявність латентних факторів загальної структури типового знання соціального актора в будь-якому суспільстві. Доведено ситуативність цих факторів для будь-якої сфери людської діяльності за наявності аналітично виокремлених протоколів взаємодії. Зазначено, що важливою частиною будь-якого знання є не тільки відоме (як таке, що допускається для осмислення, дії, дискутування), але й невідоме. Зроблено висновок, що порядок організації знання (протоколи) є обов'язковим елементом функціонування будь-якого суспільного порядку.

Досліджено сучасний стан розвитку е-урядування в Україні, його можливості у здійсненні соціального інжинірингу суспільства, як сукупності підходів до зміни організаційних структур, інститутів, що визначають поведінку громадян, з метою більш повного розкриття внутрішнього потенціалу соціальної системи. Виокремлено пріоритетні напрями розширення е-урядування, що нададуть ширші технічні та організаційні можливості формування у громадян усвідомлення комплексу їх прав та обов'язків у відносинах з державою та їх реалізацію. Встановлено, що в Україні е-урядування, е-участь вже створили для суспільства, державного управління, бізнесу значні переваги через велику кількість е-сервісів держави на центральному та регіональному рівні. До недоліків е-урядування в Україні належить відсутність його статистики, хоча міжнарод-ні організації оцінюють його рівень як високий; рівень доступності для громадськості сервісів е-бюджету оцінено як обмежений, прозорість процесу - як недостатню. Якість е-сервісів потребує покращення, оскільки інтерфейси е-урядування не уніфіковані, часто незручні. Брак прозорості витрачання бюджетних коштів знижує довіру суспільства до державних інститутів, обумовлює значний обсяг тіньової економіки. Встановлено, що в Україні всі спроби дер-жави провести е-ідентифікацію через ID-карти, банківську сферу та через операторів мобільного зв'язку не були достатньо результативними через недостатньо послідовний підхід держави в цьому питанні. Також цьому заважає недостатній розвиток цифрової інфраструктури, платіжних і розрахункових систем, незважаючи на те, що ці елементи успішно розвиваються, створюється відповідна законодавча база, гармонізована з вимогами ЄС. Запропоновано напрями поглиблення партнерства держави та суспільства з покращення якості е-урядування шляхом вирішення проблеми е-ідентифікації для ширшого охоплення суспільства е-послугами держави, впровадження непрямих методів контролю доходів громадян, збільшення безготівкових розрахунків для зменшення обсягів тіньової економіки.

Досліджено політичну свідомість виборців В. Зеленського та П. Порошенка за такими показниками, як оцінка демократії розвинутих країн та України, авторитарні установки, установки на громадську активність, геополітичні орієнтації щодо Європейського Союзу та Російської Федерації. Додатково проаналізовано соціальне самопочуття різних електоральних груп. З'ясовано, що як виборці В. Зеленського, так і виборці П. Порошенка характеризуються значним авторитаризмом, негативізмом щодо української демократії, негативними установками щодо Російської Федерації та низьким соціальним самопочуттям. У розрізі установок на громадську активність активнішими є виборці П. Порошенка (за рахунок порівняно вищої активності в Центрі та на Сході України). Абсолютна більшість виборців П. Порошенка має позитивні геополітичні орієнтації щодо Європейського Союзу. Водночас В. Зеленського однаковою мірою підтримують і прибічники західного вектора, і його противники. У регіональному розрізі спостерігається схожість політичної свідомості виборців В. Зеленського та виборців П. Порошенка на Заході України, тоді як у Центрі на Південному Сході між ними існує значна відмінність. Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що передвиборча стратегія П. Порошенка була спрямована на вузький електоральний сегмент, що характеризується суттєвою гомогенністю політичної свідомості. Можливою метою цієї стратегії була не стільки перемога у президентських виборах, шанси на яку були у попереднього Президента України низькими, скільки завчасне "цементування" свого електорату для парламентських виборів. Водночас В. Зеленський об'єднав найрізноманітніші групи, що ускладнює їх утримання в полі впливу нового Президента України. З огляду на загальне незадоволення цих груп українською демократією, яке конвертується у незадоволення демократичними інститутами у цілому, діяльність Президента України стане визначальним фактором подальшого розвитку політичної культури українського суспільства.

Проаналізовано проблемні аспекти термінології законодавства, що регулює етнонаціональні відносини в Україні: це, зокрема, означення різними, а в певних випадках некоректними словами і словосполученнями одних і тих самих чи тотожних понять, відсутність або суперечливість дефініцій базових термінів. Така ситуація стримує ухвалення закону, який би окреслював мету, принципи та довгострокові завдання державної етнополітики та визначав концептуальні основи подальшого законотворення, управлінських рішень і практично-політичних дій, дає підстави для виникнення політичних і правових колізій. Аргументовано пропозицію імплементувати до українського законодавства такі дефініції термінів етнополітики: державна етнонаціональна політика (державна етнополітика) України - система ідей, цілей, завдань, принципів, правових регуляторів, рішень і дій держави у сфері етнонаціональних відносин; етнонаціональні відносини в Україні - це відносини між особами, групами осіб, організаціями, установами та іншими суспільними утвореннями з приводу питань консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України; українська нація (український народ) - громадяни всіх національностей, які продовжують багатовікову історію українського державотворення, дбають про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуються про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнуть розвивати та зміцнювати демократичну, соціальну, правову Українську державу; національність - усвідомлення особою своєї належності до певної групи, об'єднаної схожими уявленнями про її (групи) етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність і подібність громадянських інтересів і цінностей та яка має спільну історичну самоназву; українці - особи, які усвідомлюють свою належність до найчисленнішої серед населення України етнічно самобутньої групи, історична самоназва якої відповідає традиційній назві простору, що є територією держави Україна, а також особи всіх національностей, які є громадянами України; до національних меншин України належать групи громадян, які не є етнічними українцями, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою, підтримують давні, міцні та безперервні зв'язки з Україною; корінні народи України - групи громадян, чиї почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою відображають генезис цих груп на просторі, що є територією Української держави, де проживає більшість осіб, які належать до цих груп і які не є етнічними українцями.

Розкрито несправедливості у формуванні територій об'єднаних територіальних громад (ОТГ) у процесі реформи місцевого самоврядування, що проявляються у різновеликих, нерівномірних обсягах їх землекористувань і ресурсних основ у цілому для місцевого соціально-економічного розвитку. Методичний підхід, застосований структурами влади при визначенні спроможності об'єднаних громад при їх формуванні (щодо відповідності критеріям - площа території та чисельність населення), призвів до того, що у сільських районах з низькою щільністю населення довелося формувати великі за територією ОТГ, щоб досягти визначених параметрів за кількістю населення. Гіпотеза про те, що територіально великі ОТГ є спроможними, виявляється неоднозначною: з одного боку, території землеволодінь і землекористувань 2 - це ресурс для соціально-економічного розвитку громад, з іншого, - за великої території зростають витрати на надання населенню базових послуг у віддалених селах, адміністративні витрати тощо. Доведено, що великомасштабні сільські ОТГ мають стати об'єктами державної підтримки за типом "сільські території у несприятливих умовах" відповідно до Державної стратегії регіонального розвитку на 2021 - 2027 роки. Обгрунтовано несправедливості централізації повно-важень з розпорядження земельними ресурсами; земельна децентралізація як передача відповідних повноважень органам місцевого самоврядування ОТГ нарешті матиме завершення, згідно з Указом Президента України "Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин" від 15.10.2020 р. № 449, що сприятиме упорядкованості у цій сфері та наповненню місцевих бюджетів. Доцільно також у рамках ОТГ надати право внутрішнім громадам розпоряджатися земельними ресурсами своєї господарської території в інтересах цих громад. Розкрито дискримінаційні аспекти адміністративного переформатування 120 добровільно сформованих і функціонуючих ОТГ, згідно із затвердженими Урядом перспективними планами 2020 р.: через визнання їх недостатньо спроможними вони мають доєднати інші громади або об'єднатися (приєднатися) у більш масштабні ОТГ.